9 травня – День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

9 травня, у 74-у річницю перемоги над нацизмом містяни традиційно зібралися у парку Слави на урочистий мітинг. Лунали привітання від офіційних осіб і творчих колективів міста, було багато квітів. Їх білоцерківці продовжували приносити до Вічного вогню і після завершення урочистостей.

Лада Завіруха

На мітингу з нагоди свята Перемоги були присутні представники міської влади і гості міста – надзвичайний і повноважний посол Словацької Республіки в Україні пан Марек Шафін, військовий аташе посольства Чеської Республіки в Україні майор Петр Сімак. Вони говорили про неоціненний подвиг воїнів, які вистояли та перемогли у війні, що стала найтрагічнішою подією в історії людства, найбільш масштабним і нищівним військовим конфліктом на європейському континенті. А тому із плином часу подвиг цих людей не повинен забутися, про нього потрібно розповідати молодому поколінню, щоб запобігти повторенню жахливої трагедії у майбутньому. Гості дякували білоцерківцям за те, що ті пам’ятають чеських і словацьких воїнів, які не повернулися додому і навіки залишилися в білоцерківській землі.

Командир 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців полковник Артем Богомолов говорив про те, що Друга світова війна повинна залишитися застереженням про те, що не можна вирішувати складні міжнародні проблеми за допомогою агресії. А герої тієї війни є прикладом для воїнів сучасності, які із зброєю в руках продовжують боронити українську землю.

Із пастирською настановою до білоцерківців звернулися Благочинний Білоцерківського району Православної Церкви України настоятель Церкви Покрова Божої Матері Микола Гопайнич і голова адміністративної служби Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви протоієрей Валерій Яблонський.

Від молоді міста виступив учень гімназії №2 Святослав Петришин.

Присутні вшанували хвилиною мовчання світлу пам’ять героїв, які загинули на фронтах Другої світової війни, та поклали живі квіти до Вічного вогню.


Петр Сімак, майор, військовий аташе посольства Чеської Республіки в Україні

Ми дуже вдячні за запрошення і завжди радо приїжджаємо у Білу Церкву. Нас дуже тішить, що кожного року до могил наших чехословацьких воїнів приходить багато білоцерківців, які пам’ятають їхній подвиг і героїзм. Ми щиро раді та готові підтримати Україну, яка обрала для себе незалежний шлях у майбутнє.

 

 

 

Артем Богомолов, полковник, командир 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних ЗапорожцівТак сталося, що знаменну дату перемоги над нацизмом у Другій світовій війні ми відзначаємо із зброєю в руках, і воїни 72-ї бригади щодня доводять, що здатні боронити свою землю. Адже нинішні захисники України стали гідними спадкоємцями слави воїнів-визволителів, для них найвищим законом буття є і залишається захист рідної Вітчизни. Ми пам’ятаємо, що той, хто захищає свою землю,той правий і завжди переможе. Ця пам’ять робить нас сильнішими, вона запорука нашої неминучої перемоги.

 

 


 Під час урочистостей 9 травня «Тиждень» поспілкувався із деякими білоцерківцями, які прийшли до Вічного вогню із портретами своїх рідних. Ми хочемо поділитися із нашими читачами бодай часточкою інформації про людей, які були учасниками Другої світової війни, щоб пам’ять про них залишалася живою.

 

Марія Ковальська розповіла про свого батька Івана Ковальського, який пройшов усю війну, з самого початку, а ще брав участь у боях на Халхін-Голі, повернувся живий, хоч і мав численні поранення.

– У нього були і нагороди, а ще його щороку запрошували у школу №12, де він розповідав дітям про свій бойовий шлях. На фото батько зображений із двома побратимами, кожний із них пережив важкі роки відбудови після війни, втрати, взагалі у них було досить складне життя, – повідомила Марія Іванівна.

Помер Іван Ковальський у 1992 році.

 

 


Донька Івана Рибалкіна, учасника Другої світової війни, розповіла, що її батько служив на Чорноморському флоті, у м. Поті.

Брав участь у бойових діях, а потім у розмінуванні акваторії Чорноморського флоту в містах Одеса, Севастополь інших. Повернувся з війни, працював на будівництві, до речі, будував шинний завод і «Сільмаш», був автокранівником.

Помер Іван Рибалкін у 2002 році, проте добру пам’ять про нього бережуть нині діти, внуки і правнуки.

 

 


 

Родина Фастовець – два брати і сестра. Про них «Тиждень» розповіла внучка (на фото – зліва направо)

– Це Володимир Фастовець. Він командував «катюшами», на початку війни був викладачем, вчив грати на скрипці, проніс інструмент через усю війну. Це була його єдина втіха. Після війни викладав у Київському університеті.

Посередині моя бабуся Шура, вона брала участь у бойових діях, була санінструктором на потязі, дійшла до Праги. Після війни служила медсестрою в білоцерківському госпіталі.

Їхній брат Леонід був артилеристом, після війни жив у Борисполі, був головним прокурором міста.

Це єдине фото, на якому вони всі разом, якість не дуже хороша, але я щороку приходжу із ним до Вічного вогню, щоб діти пам’ятали про цих сильних духом і мужніх людей, – наголосила жінка.


Валентина Вашека щороку приходить на святкування Дня Перемоги із портретами своїх рідних, тому що вважає, що пам’ять про людей лише тоді жива, коли про них розповідаєш молодшому поколінню.

– Це мій батько Іван Герасименко, рядовий піхоти, воював у Фінляндії, брав участь в обороні Сталінграда, дійшов до Берліна. Повернувся з війни дуже поранений, а тому прожив недовго – до 1959 року, помер від ран.

 

 

 

 

 

А Яков Вашека – мій родич по чоловіку. Він майор авіації, воював у Фінляндії та Іспанії, брав участь в обороні Сталінграда, Курської дуги, дійшов до Берліна. Після війни досить довго служив, потім демобілізувався, працював завскладом, мав цілком мирну професію, помер у 2002 році у 91-річному віці, – розповіла Валентина Вашека.

 

 

 

 

 

Це Мефодій Курілов. На фото він зображений у формі берегової охорони, у якій служив під час фінської війни. Потім, у 1942 році, був призваний, воював лише місяць – загинув під Дніпропетровськом, був танкістом.

 

 


 

         «Вклонімося великим тим рокам, тим славним командирам і бійцям…»

За деякими підрахунками, український народ дав Червоній Армії понад 6 млн бійців, кожний другий із них загинув. А кожний другий із тих, хто залишився живим, став інвалідом.

Багато українців за подвиги, здійснені в роки війни, були нагороджені орденами та медалями. Так, близько 2,5 млн українців нагороджено орденами і медалями, за виняткову мужність 2070 українців удостоєно звання Героя Радянського Союзу, 32 стали двічі Героями. Тричі Героєм Радянського Союзу став легендарний льотчик-винищувач Іван Кожедуб.

Серед повних кавалерів ордена Слави, – вищої відзнаки для рядового і сержантського складу, встановленої лише у листопаді 1943 року, – значний відсоток складають українці. Так, з 4-х повних кавалерів ордена і одночасно Героїв Радянського Союзу – двоє українців – льотчик штурмового авіаційного полку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда.

З двох військовослужбовців, які першими стали повними кавалерами цього ордену, був і українець старший сержант Костянтин Шевченко.

Важливими є й такі історичні факти:

– першим, хто підняв прапор Перемоги над Рейхстагом, був українець із Сумщини Олексій Берест;

– у ході радянсько-японської війни маршал Родіон Малиновський командував Забайкальським фронтом, який неочікувано для японського командування прорвався через пустелю Гобі в центральну Маньчжурію, довершивши оточення і розгром японських військ. За таку операцію йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу;

– акт про беззастережну капітуляцію Японії, який знаменував закінчення Другої світової війни, на лінкорі «Міссурі» 2 вересня 1945 року від радянської сторони підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Ці наведені цифри і факти свідчать про вагомий внесок українців, які воювали у складі Червоної армії, у перемогу над нацизмом і союзниками Німеччини у Другій світовій війні.