Анатолій Скоробагатько: «Нас врятував директор Чорнобильської АЕС»

14 грудня  щорічно відзначають День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Він встановлений  указом Президента України у 2006 році. Саме 14 грудня завершилося будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС. Напередодні цього дня «Тиждень» поспілкувався з білоцерківцем, ліквідатором аварії на ЧАЕС І категорії Анатолієм Скоробагатьком.

Людмила ПОЛЯХ

– Анатолію Андрійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви обрали професію пожежника? Це була мрія дитинства чи так склалися життєві обставини?
–Я дуже любив у дитинстві читати різноманітні пригодницькі книжки. Навіть, коли треба було лягати спати і мати забороняла, я брав ліхтарик і читав під ковдрою. Мене дуже вабили різноманітні пригоди. Якось в наше село Рудня Броварського району приїхав односелець, який на той час вчився у Львівському пожежно-технічному училищі МВС СРСР. Він приїхав у такій гарній формі! Так чудово розповідав про навчання! Я «загорівся». Вирішив, що буду теж поступати лише туди. Проте спершу після школи вирішив попрацювати в самостійній воєнізованій пожежній частині №1 по охороні Печерського району м. Києва, де за кілька місяців отримав направлення на навчання до Львівського пожежно-технічного училища. По завершенню навчання розподілили на роботу в пожежну частину при заводі «Ленінська кузня». Я був дуже радий, адже мав працювати неподалік від рідного села. Та сталося не так, як гадалося. В училищі зі мною навчалося ще 4 односельці. В одного з них в родині трапилася трагедія – помер батько. Мати залишилася з дітьми-школярами. І от начальство вирішило, що його направлять на роботу в Київ, ближче до родини, а мене – у Білу Церкву. Я спершу засмутився, але згодом мені Біла Церква дуже сподобалася. Та через низку обставин мене направили на роботу все-таки у Білу Церкву.

– Де ви тут почали працювати?
– Спершу пожежним інспектором у Білоцерківському районному відділі внутрішніх справ, потім перейшов на роботу в воєнізовану пожежну частину (ВПЧ-1) з охорони Білоцерківського виробничого об’єднання шин  та гумотехнічних виробів. Через деякий час став начальником ПВПЧ-4 ЗДПО-1 з охорони міста Біла Церква. Спершу частина розташовувалася там, де нині пам’ятник Голодомору, а потім її перевели на Заріччя. Саме там мене і застала звістка про аварію на ЧАЕС.
– Розкажіть детальніше, коли ви дізналися про аварію і коли виїхали у Прип’ять?
– Я був на чергуванні  в якості оперативного чергового при ЗДПО-1. У ніч на 26 квітня 1986 року о 1:23 стався вибух на ЧАЕС в місті Прип’ять. А вже за пів години дали команду збиратися на виїзд. О 2 годині ночі чотири машини пожежників виїхало. Приїхали спершу в с. Копачі. Це за кілька кілометрів від Прип’яті в Іванківському районі. Потім переїхали на місце перебування ПВП-6 у Прип’яті. Першими гасили пожежу на 4 енергоблоці бійці під командуванням лейтенанта Володимира Правика та Віктора Кібенка. Ми бачили цих хлопців, які поверталися із завдання. Обличчя їх були пурпурові, в них почалася блювота. Їх відвезли на лікування спочатку в Київ, а потім в Москву і, як ми всі знаємо, вони за кілька днів померли. Незабаром отримали завдання з охолодження водою реактора. Це звісно була дурниця. Бо температура реактора перевищувала 1000 градусів і ніяка вода до нього не діставала б, вона вже в повітрі перетворювалася на пару. Але є такий наказ. Запитали, хто буде добровольцем. Визвався я і Белькевич Анатолій, Вдовика Сергій, Залл Сергій, Хлівний Анатолій, Ігонічєв Євген, Ярмола Олександр. З нами в Припять також прибули заступник начальника ЗДПО-1 майор Микола Шевченко, він був керівником нашої групи. Начальник ЗДПО-1 підполковник Прохоренко Василь брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС пізніше. А взагалі через Чорнобиль пройшли в різні часи більше як 90 відсотків особового складу пожежної охорони міста. 
– Ви ж  тоді розуміли, що це смертельно небезпечно?
– Так. Ми встигли обстежити місце, де треба було ставити пожежну машину біля станції, подивилися, де є гідранти, куди направляти драбину. Одним словом готувалися до виконання завдання. Нам навіть видали англійські скафандри для захисту від радіації. На встановлення машини, під’єднання до гідранта, розгортання рукавів і драбини відводилося 4 хвилини. Більше там перебувати було неможливо. Але за 4 хвилини ми б не встигли. Нас врятувало те, що директор  Чорнобильської АЕС Віктор Брюханов відмовився підписувати дозвіл на виконання робіт з ліквідації пожежі на енергооб’єкті. Це обов’язковий документ на всіх енергопідприємствах. Без нього пожежники не можуть приступити до гасіння пожежі. Він сказав, як нам пізніше стало відомо, що йому вже вистачить смертей людей. Тому ми не приступили до охолодження реактора. Займалися гасінням рудого лісу, виконували інші завдання. Повернулися додому 1 травня 1986 року. 
– Чи виміряли вам рівень опромінення?
– Мені видали такий «олівець», індивідуальний дозиметр, який треба вкладати в кишеню пожежного костюма. Він за перші два дні вже показав перевищення дози опромінення, понад 50 рентген. Пізніше його забрали, де ми проходили обстеження, здавали аналізи. Але тоді така була вказівка, щоб применшувати дозу опромінення. Вже потім за моїм рапортом, де я вказав місця свого перебування в зоні погодинно, поставили дозу опромінення 36.66 БЕР. 
– Як ви почувалися після повернення в Білу Церкву?
– За тиждень стало погано, викручувало все тіло. Мене госпіталізували в лікарню МВС, а пізніше – в Радіологічний центр в Пущі-Водиці. Проводили різні процедури, ставили крапельниці. Я так думаю, ще й паралельно проводили дослідження, адже ніхто ж до цього в Радянському Союзі не лікував хвороби, отримані внаслідок опромінення. Пам’ятаю, поклали мене на стіл, в обох руках по крапельниці, паралельно беруть кров з вен, потім вводять якісь препарати і питають, як почуваюся. Тоді мені встановили діагноз, ВСД на фоні променевого випромінення та  радіоактивний опік гортані. Проте пізніше з медичної картки цей аркуш з діагнозом кудись зник. Наслідки аварії відчув з часом. Болять суглоби, судини, мені вже замінили кришталик ока, тазостегновий суглоб, видалили зовнішні вени на обох ногах, серцева аритмія, цукровий діабет та інші. Мене діти називають «термінатором».
– Ви продовжили працювати пожежником?
– Так, продовжив. Це моє покликання. У мене й при гасінні пожеж на таких об’єктах як шинний завод, завод газових горілок у Фастові, вагонне депо у Фастові та багато інших, траплялися дуже ризиковані ситуації, зазнавав опіків, травм. 
– Як вам віддячила держава?
– Маю медаль ліквідатора учасника наслідків аварії на ЧАЕС, медаль «За заслуги» до 30-річчя аварії на ЧАЕС, медаль «За заслуги. Чорнобиль», почесну нагороду Нагрудний знак «Чорнобиль 25 років пам'яті», пам’ятний орден «За мужність» до 30-річчя аварії на ЧАЕС, ордени та медалі Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України», медаль «За трудовую доблесть СССР», відзнаку міського голови Білої Церкви, відомчі відзнаки, наприклад «Знак лучшему работнику пожарной охраны МВД СССР», медалі за бездоганну службу за 10, 15, 20 років  в органах МВС СРСР, медаль «За жертовність і любов до України» від УПЦ КП, а також інші нагороди. Також виписали премію, але чомусь її розмір не вплинув на пенсію. 
– Окрім пожежної роботи, ви ще й любите спорт. Розкажіть про спортивні досягнення.
– Ще в училищі займався пожежно-прикладним спортом, лижними гонками, боротьбою самбо, гімнастикою. Вже у Білій Церкві брав участь у різних спортивних змаганнях, відомчих спартакіадах.  У моїй пожежній частині була команда хлопців, з якими неодноразово вигравали майже на всіх змаганнях в області з пожежно-прикладного спорту. Два члени збірної команди з нашої частини, а саме Анатолій Григоренко та Олександр Дзятківський виконали нормативи «Майстер спорту». Я потрапив у збірну команду Київської області з пожежно-прикладного спорту, чотири роки брав участь у чемпіонатах України. У 1977 році у складі естафетної команди став чемпіоном України з пожежно-прикладного спорту.  
Дякую Вам за розмову.