Біла Церква у полум’ї революції

Нещодавно українці обрали собі нову владу. У кожного виборця були власні сподівання, звісно, на краще. Сто років тому українці також мали вибір. Щоправда симпатії до певних політиків були нетривкими. Сьогодні розкажемо вам про те, як жила Біла Церква на початку 20 століття та в період Української революції 1917-1921 років, як тут формувалося повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, як змінювалася влада та якою була остання спроба українських патріотичних сил подолати більшовиків у 1921 році. А допоможуть нам у цьому місцеві краєзнавці, які вивчали цю тему: Анатолій Бондар, Сергій Бурлака та Олександр Ярмола.
                                                                                                                                                                                             Людмила Полях
Українська революція: коротко по суті
Термін «Українська революція»,  за даними істориків Українського інституту національної пам’яті, був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів. Радянська історіографія старанно викорінювала таку дефініцію та поширювала свої поняття – «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна».
Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у Петрограді в 1917 році. В цей час у Києві було створено  національний представницький орган – Українську Центральну Раду, яка видала 4 універсали: про здобуття української автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки; про створення  виконавчого органу влади – Генерального Секретаріату; про створення УНР, про проголошення незалежності УНР.
Майже відразу УНР зазнала агресії з боку більшовицької Росії. Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські війська відступили. УНР уклала міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати окуповані більшовиками території.
З 29 квітня 1918 року розпочинається доба правління гетьмана Павла Скоропадського, який зміцнив основи української державності: Україна була визнана 30 країнами, було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної православної церкви, розпочалася військова реформа. Але гетьман мав проросійські погляди. Він припустився помилки, уклавши грамоту про федерацію з Росією. Цим гетьман відвернув від себе українські політичні кола. У в грудні 1918 року Павло Скоропадський під тиском Січових стрільців відрікся від гетьманства та втік з Києва, а Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. Що ж відбувалося у Білій Церкві в цей час?
Міська Дума: перші кроки самоврядування
12 березня 1917 року у місті почав діяти місцевий орган управління – Рада громадських організацій, у якій керівну роль зайняли есери та представники  ліберальної буржуазії. Згідно із постановою Тимчасового уряду Росії від  3 червня 1917 року Біла Церква набула статус міста, відтак могла формувати міську Думу та виконавчий орган – управу. Тему діяльності Думи досліджував місцевий історик, викладач БНАУ Олександр Ярмола у своїй статті «Формування органів Білоцерківського міського самоврядування в 1917 р.».
«Організація виборів до Думи була покладена на Білоцерківський комітет громадських організацій. Вибори відбулися 15 липня 1917 року.  Число гласних (так тоді називалися депутати – прим. ред.) міської Думи склало 56 осіб. Члени Думи вирішили працювати безоплатно, але з відшкодуванням витрат (як-то, на відрядження). Протоколи Думи вели 4 мовами: українською, російською, польською, ідиш. Дума для забезпечення функціонування міського господарства навіть взяла позику в 75 тис. крб. У грудні 1917 року міським головою був обраний Іван Катков. Дума пропрацювала до січня 1919 року», – розповідає пан Олександр Ярмола.
Міська Дума у Білій Церкві встигає займатися господарськими справами: облаштовували електричне освітлення на вулицях міста і в квартирах громадян, відновили заняття в однокласній українській школі, однокласному училищі, школах, де навчалися діти поляків та євреїв. Попри це матеріальне становище населення було вкрай поганим.
Варто зазначити, що на цей час у нашому місті діяли 8 партій: БУНД, російські та українські соціал-революціонери, соціал-демократи, федералісти-соціалісти, об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія, сіоністи, меншовики та більшовики.
Німецькі багнети відтіснили більшовиків
У цей час значно посилився вплив Центральної Ради на Білу Церкву, яка була створена у Києві 17 березня 1917 року. Ідеї національного відродження та української державності знайшли підтримку і в нашому місті. Адже після лютневої революції 1917 року активно почала розвиватися мережа «Просвіти». До цієї організації в Білій Церкві в жовтні 1917 року вже входило 232 особи. І саме вищеназваними ідеями відродження державності займалися «просвітяни». Вони проводили мітинги та маніфестації, на яких активно закликали підтримувати Центральну Раду.
Проте попереду на українців чекали буремні події. 22 січня 1918 року  Центральна Рада видає IV Універсал, яким проголошує незалежність УНР. А вже через кілька днів більшовицькі загони Муравйова почали наступ на Київ. 26 січня 1918 року більшовики «визволили» від Центральної Ради Київ, а 3 лютого оволоділи Білою Церквою. Щоправда, ненадовго.
9 лютого 1918 року в Бресті був підписаний договір між УНР та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством, який передбачав перебування німецьких та австрійських військ на території України як військова допомога в боротьбі з більшовиками. 10 березня 1918 року Січові стрільці Центральної Ради  разом з німецькими військами зайшли у Білу Церкву. За витіснення більшовиків українці змушені були постачати Німеччині та Австро-Угорщині величезну кількість сільськогосподарської продукції. Такий продовольчий тягар від нових союзників швидко нівелював підтримку Центральної Ради з боку місцевого населення. Німці також переконалися у неспроможності Центральної Ради виконувати обіцянки. Тому 28 квітня 1918 року Центральна Рада була розпущена. На зміну їй до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.
Біла Церква – осередок підготовки повалення Скоропадського
Спершу Січовим стрільцям була поставлена умова визнати владу гетьмана, інакше їх буде роззброєно. Після переговорів Євгена Коновальця, командира січових стрільців з гетьманом Павлом Скоропадським старшинська рада прийняла рішення саморозпустити полк Січових стрільців, до якого входило майже 3 000 осіб. Проте згодом сторони порозумілися після липневих перемовин Євгена Коновальця, Дмитра Донцова та гетьмана Скоропадського. Уже на початку вересня 1918 року до Білої Церкви почали прибувати перші групи старшин та стрільців. Вони розмістилися та проходили вишкіл у Білій Церкві. Загін налічував трохи більше 1000 стрільців і 30 старшин, командиром був Євген Коновалець (у 1999 році в Білій Церкві з’явилася вулиця, названа на його честь  – прим. ред.).
«Дві треті загону складалися з галичан, а одна третя – наддніпрянці. 4 сотня загону складалася винятково з білоцерківців, куди входили представники різних верств населення – селяни, міщани, гімназисти. Одні приходили, щоб захищати країну, інші йшли за одягом та їжею, але швидко переймалися національними ідеями. Очолював білоцерківську сотню Мирін Маренін.  Бараки, в яких жили стрільці,  розташовувалися біля залізниці, це нині вул. Павла Поповича. Наразі від них нічого не залишилося», – розповідає історик Анатолій Бондар, який вивчив цю тему та докладно описав історію Січових стрільців у книзі «Українська революція: з Білої Церкви – в історію».
Після того як гетьман Павло Скоропадський проголосив федерацію з Росією, у ніч на 14 листопада 1918 року в Києві був утворений антигетьманський  орган – Директорія. 15 листопада до Білої Церкви прибули голова Директорії Володимир Винниченко, головний отаман військ України Симон Петлюра. У цей же день в Києві була розклеєна відозва Директорії, в якій засуджувалися дії гетьмана Скоропадського, а у Білій Церкві видрукуваний універсал, в якому розкритикували дії гетьмана. 16 листопада Стрілецька сотня роззброює 22 Канівський піший та 1 Бузький кінний полк, які складали державну варту в нашому місті. У ніч на 17 листопада у Білій Церкві проголошується відновлення УНР. Надвечір того ж дня сотні Січових стрільців вирушили залізницею в напрямку Києва. Про це знав гетьман Скоропадський, а тому назустріч їм вислав 600 російських офіцерів  та полк сердюків з гетьманської варти. Бій між сторонами розгорівся під Мотовилівкою  18 листопада 1918 року. Січові стрільці перемогли гетьманських дружинників. Вирішальну роль зіграла саме 4 сотня, що складалася з білоцерківців.  Шлях на Київ був вільний. Згодом гетьман зрікся влади та втік з України.
Повернення більшовиків у Київ та Білу Церкву
Проте Директорія протрималася недовго. Її армія значно поступалася дисципліною більшовицьким військам, а мислення українського селянства не дозволило чітко стати на підтримку українській владі. Історик Орест Субтельний писав: «Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що дозволив би утриматися на землі та по можливості придбати її ще». Відтак 6 лютого 1919 року Червона Армія вступила в Київ, а після 1 березня більшовики захопили Білу Церкву. Після численних бойових сутичок з більшовиками, які не були успішними, 6 грудня 1919 року стрілецька рада прийняла рішення розформувати частини Січових стрільців та демобілізувати вояків.
Проте Директорія просто так не здавалася. Партизанський отаман Овсій Гончар увірвався до Білої Церкви, його люди вбили військового комісара міста Антона Гординського. У відповідь більшовики під Бояркою убили отамана Гончара.
27-30 квітня 1919 року відбувся перший повітовий з’їзд Рад у приміщенні будинку №2 по Клубному провулку (нині театр ім. П.Саксаганського –  прим. ред.). Там більшовики планували як організувати радянську владу на місцях. Проте більшовицька продрозверстка та колективізація, конфіскація будинків та квартир у буржуазії різко змінили настрої місцевих жителів. Унаслідок цього почався спротив, а в с. Великополовецькому навіть вбили 19 червоних продармійців, які прийшли за продовольством.
Денікінці та поляки у Білій Церкві
1 вересня 1919 року влада знову змінилася. У місто зайшли денікінці, єврейські погроми набули нечуваного до цього розмаху. Симон Петлюра, який у той час із залишками армії був у Польщі, скористався з того, що Польща вдалася до збройного нападу на РРФСР та вирішив відновити незалежність України. Погодившись на відокремлення Західної України, вступив в союз з Юзефом Пілсудським. Об’єднані війська поляків вже 6 травня 1920 року заволоділи Києвом, а 8 травня – Білою Церквою. Начальником штабу бригади ім. Радзівіла, яка розквартирувалася у Білій Церкві, був зять графині Браницької. Польське панування у місті протрималося місяць. Ця влада нічим не відрізнялася від попередників: грабунки, погроми, вилучення продовольства. Згодом польська армія разом з вояками Петлюри була витіснена за межі України. Більшовики знову взяли владу у свої руки.
Козацька Рада – як остання спроба відновити незалежність
5 серпня 1921 року в Білій Церкві була заснована Козача Рада Правобережної України. Це був підпільний орган антибільшовицької боротьби на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній. Тему детально описав кандидат історичних наук Сергій Бурлака у своїй статті «Сповідь перед розстрілом».
Головою організації обрали працівника білоцерківської кооперації Павла Гайдученка, начальником інформаційного бюро – колишнього заступника голови Інформаційного бюро при Директорії Михайла Лозовика. Проте Симон Петлюра та Юрій Тютюнник уже не вірили в те, що в Україні може діяти загальнонаціональний повстанський центр. Тому вважали Козачу Раду лише центром інформаційної роботи на Правобережжі України. Попри це, 19 січня 1922 року керівництво Козачої Ради скликало у Білій Церкві нараду, на якій було вирішено утворити штаб для військової підготовки збройного виступу навесні 1922 року.
Але Козача Рада уже тривалий час була під наглядом більшовиків  і в березні 1922 року була ліквідована чекістами. «У справі Козачої Ради було заарештовано 600 осіб. До відповідальності притягли 325 осіб. Наприкінці серпня 1922 року відбувся суд над 87 членами організації. Уже 26  серпня надзвичайна  сесія Київського губернського ревтрибуналу ухвалила вирок: 48 повстанців засудили до розстрілу,  27 осіб – до 3-5 років виправно-трудових робіт», – пише у своїй статті «Сповідь перед розстрілом» історик Сергій Бурлака.
Отже, початок 20 століття був кривавим і для України, і для Білої Церкви. Влада змінювалася, як картинки у калейдоскопі, лише не змінювалися наслідки для простих громадян. Погроми, непомірні продуктові побори, конфіскація майна – все це підривало матеріальне становище громадян та зумовлювало анархічні настрої в суспільстві. Водночас проукраїнські політичні сили так і не спромоглися на злагоджену та одностайну позицію щодо керівництва молодою державою. Таку історію варто знати і пам’ятати.
Під час підготовки статті були також використані матеріали видань «Біла Церква. Шлях крізь віки», «Незабутні постаті в історії Білоцерківського національного аграрного університету» та з сайту Українського інституту національної пам’яті.