Білоцерківському радіо – 85!

Днями виповнюється 85 років з того часу, коли вперше жителі міста почули: «Говорить Біла Церква» – з жовтня 1934 року свою історію почало Білоцерківське радіомовлення.
З нагоди свята «Тиждень» зустрівся із журналістами, чиї голоси так добре знають у місті та районі, щоб наші читачі отримали можливість дізнатися із перших вуст про тонкощі професії, про надії на майбутнє, та й просто побачити рідні обличчя.
Можливо, у когось виникне бажання привітати працівників Білоцерківського радіомовлення зі святом!? Адже дата насправді солідна!
Лада ЗАВІРУХА
Звісно, за 85 років Білоцерківське радіомовлення переживало злети та падіння, звучало у роки післявоєнної розрухи та перебудови, пізніше здобуло самостійність… Так у 1991 році згідно із рішенням сесії міської та районної рад була створена редакція Білоцерківського радіомовлення (до цього існувало як відділ радіомовлення газети). Редакцію очолив Петро Гурський. Під його керівництвом працювала на радіо Надія Кравченко, яка пройшла шлях від диктора до головного редактора, і Тетяна Цейтліна, яка наразі є голосом міського радіо.
Звичайно, сьогодні попри всі труднощі та негаразди хочеться побажати працівникам здоров’я, наснаги і терпіння, а ще мудрості та далекоглядності керівництву міста, адже радіо було і залишається найбільш доступним способом отримання інформації.

Петро Гурський, головний редактор 1991-2003 роки

Заочно закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка. Працював на заводі «Сільмаш» під час навчання і ще рік після отримання диплому. Спочатку влаштувався на роботу у газету «Ленінський шлях» (нині «Замкова гора»), але через 10 років роботи пішов із редакції.
Якось випадково зустрівся із Володимиром Баранівським, який був редактором радіо, але збирався на пенсію. Він запропонував мені цю посаду в редакції радіо, а я і погодився. На той час редакція радіо функціонувала як відділ радіомовлення газети. Тому редакційного колективу як такого не було – редактор співпрацював із журналістами газети. Передачі виходили дуже рано, о 6.30, проте у районі нас слухали із задоволенням – там люди встають раніше, ніж в місті.
У 1991 році редакція радіомовлення вийшла з підпорядкування газети. Звичайно, довелося підлаштовуватися, тому що потрібно було самостійно готувати матеріали, думати над тим, як зробити 15-хвилинну передачу змістовною та цікавою для слухача. Я дуже вдячний, що тоді мені допомагали колишній редактор відділу радіомовлення Микола Варченко (він очолював відділ одразу після війни), сам Володимир Баранівський, Надія Кравченко, вона працювала і диктором, і кореспондентом, встигала скрізь…
85-та річниця радіо – дата солідна. Тим більше, що із усіх міських засобів масової інформації радіо на другому місці, на першому – «Замкова гора», якій через два місяці виповниться 100 років.
Я розумію, наскільки складна робота журналістів, тому хочеться побажати колегам успіхів, здоров’я та творчих досягнень, щоб передачі були захопливими, щоб ними цікавилися люди, а працівники редакції ніколи не втрачали смак до життя.

Надія Кравченко, головний редактор 2004-2008 роки
Почала журналістську кар’єру як аматор у 16 років. Ходила у гурток журналістики, коли навчалася в школі – професія дуже подобалася.
Навчалася в Київському технікумі зв’язку, потім вступила до Одеського інституту зв’язку, але все одно підтримувала тісні стосунки із редакцією радіо.
Я пам’ятаю часи, коли у мене був диктофон із бабінами, який важив кілограмів 8 (він виглядав як велика сумка із мікрофоном). А для випуску програм слугував здоровенний магнітофон – на ньому все монтувалося. Стрічку на бабінах просто різали ножицями та склеювали спеціальним скотчем (як кіноплавку). І специфіка нашої роботи полягала в тому, що все потрібно було робити «начисто», завчасно працювати зі спікерами, перезаписувати сказане декілька разів, щоб не довелося потім різати по слову, бо це був би на плівці цілковитий скотч. (Отут згадується одразу сценка знаменитих Кроликів – прим. авт.) Плівки були у дефіциті, із часом все одно перетворювалися на одну велику клейку стрічку.
Я працювала в редакції радіомовлення з 60-х років. Пам’ятаю, як у 1975 році у Білу Церкву на запрошення колективу сільгоспінституту завітав диктор Юрій Левітан. Інтерв’ю з людиною-легендою пам’ятатиму все життя. У нас в редакції був і перший президент України Леонід Кравчук, і Олександр Мороз – сьогодні всіх не згадаєш. Але робота на радіо без перебільшення – моє життя!
Бажаю колегам міцного здоров’я, успіхів і віри в те, що все буде добре.
Тетяна Цейтліна, головний редактор з 2008 року
Мені дуже пощастило, тому що я прийшла в професію із династії журналістів (мама Тетяни Надія Кравченко, тато Валерій Цейтлін тривалий час був журналістом газети «Ленінський шлях» – прим. авт.), працюю в редакції радіомовлення з 1992 року. Тоді ж закінчила школу, вступила до технікуму, а на радіо працювала секретарем. Звичайно, сьогодні трішки смішно згадувати, як починала, але день за днем, рік за роком – і професія відкрила усі свої секрети. Сьогодні я відчуваю, що на місці.
Якщо говорити про специфіку роботи, то зараз трішечки легше, тому що можна вирізати зайве, до найменшого зітхання, в спеціальній програмі, а раніше взагалі не було права на помилку.
Історія з бабінами та плівками, про яку розповідала мама, насправді не так віддалена у часі, як здається. Ще я працювала на такому ж магнітофоні, коли доводилося зводити звук – аж до 2003 року. Потім уже були касетні диктофони та магнітофони. При цьому якість бабінного запису, навіть попри те, що плівка була порізана, була набагато краща.
Сьогодні я розумію, що без журналістики не уявляю власного життя – чесно! Бути на пульсі подій – своєрідний драйв, за браком кращого порівняння журналістика те саме, що наркотик. Це професія, заради якої я готова йти на будь-які жертви.
Звичайно, хочу побажати колегам у свято здоров’я, терпіння, тому що журналіста не завжди розуміють і дають правильну оцінку, вдячності від слухачів і глядачів, матеріальної забезпеченості, тому що голодний журналіст – або злий, або песимістичний.
Оскільки ми комунальний ЗМІ, хочеться від засновників підтримки, розуміння, хочеться працювати, поки у нас є 5 тис. радіоточок, є наші слухачі, які заслуговують на інформацію в тому форматі, в якому вони звикли її отримувати.

 

Василь Патковський, інженер-радійник. Саме завдяки його небайдужості уже 36 років працює вузол зв’язку.
Варто зазначити, що у всі часи, незважаючи на те, що редакція є підприємством міської комунальної власності, нам допомагав і продовжує допомагати район. Районна влада жодного разу, за всю історію підприємства, не залишала радіо напризволяще. А ще багато вартує братнє плече і небайдуже ставлення працівників місцевого «Укртелекому».
Завдяки головному інженеру Вадиму Драніку, фахівцю цеху радіозв’язку Надії Яськовій і інженеру Василю Патковському, а також монтерам, які попри колосальні навантаження роблять непомітну, але дуже важливу роботу, жителі Білоцерківщини на відміну від інших регіонів країни можуть почути місцеві новини, і взагалі проводове радіомовлення.