Богу душу, серце побратимам, життя – Україні!

Шикера Олександр Григорович
 
Кажуть, на  війні невіруючих немає. Коли  щохвилини ризикуєш життям, ходиш  під  кулями, втрачаєш  бойових  побратимів,   має бути та сила, що  зміцнить  дух, додасть  мужності, віджене  сумні  думки. Крім того, в умовах постійної небезпеки, людина часто змінює систему  цінностей, систему пріоритетів, шукає сенс  життя, намагається  зрозуміти своє  призначення  у  цьому світі. І   дуже  важливо, щоб  поряд  була  людина,  яка може допомогти не втратити віру у  добро та  всеперемагаючу силу любові. Такою  людиною для своїх побратимів був солдат, командир відділення  13-го окремого мотопіхотного  батальйону  58-ї  окремої   мотопіхотної  бригади Шикера Олександр  Григорович. Герой  з  Білої Церкви  свою душу віддав  Богу,  добре, щире  серце – побратимам, а  життя  – рідній   Україні.
Олександр  Шикера народився  26 вересня  1983 року в м. Біла Церква у  звичайній   українській  родині. Тато,  Григорій  Вікторович і  мама,  Анна Мар’янівна  переїхали до Білої Церкви  із села  Сухоліси Білоцерківського  району Київської області. Від  землі  вони взяли добра святого, щедрості й любові – ці  ж якості  виховували у  своїх дітей – сина  Олександра та старшої доньки Наталії. Саша  був  улюбленцем родини, у три  роки вже  навчився читати, був  дуже допитливим, за   мамою  ходив  хвостиком:   вона на город і  він за  нею чимчикує, вона  щось по  хаті клопочеться і  маленький  Сашко  намагається мамі  допомагати, особлива була дитина.
У 1990  році  Олександр пішов до першого класу  загальноосвітньої  школи І-ІІІ  ступеню №11. Учителі  згадують, що Саша був гарним  учнем, щирим і  вірним другом, користувався повагою серед однокласників  та  учителів, його цінували за старанність і готовність підтримати своїх  шкільних друзів у  складній  ситуації, за лагідність, недитячу  поміркованість та  цілеспрямованість. Вчився добре, був одним із  кращих  учнів у  класі. Самотужки підготувався до вступу до вищого  навчального  закладу і   одразу  після закінчення школи, у 2000 році вступив до Харківської державної  академії залізничного транспорту (нині Український державний  університет залізничного транспорту), де отримав спеціальність «інженер-транспортник». Навчаючись в університеті, захопився філософією, яку  викладав  священник.  Бачачи   щирість, добре  серце, глибину  думок  Олександра, його особливе відчуття справедливості, вже у Білій Церкві, місцевий священник запропонував  юнаку поступати до духовної  семінарії, щоб  отримати богословську освіту.  Але  прийнявши Бога  у  серце,  Олександр після  повернення  до  рідної  домівки, працевлаштовується  за  спеціальністю  в АТ «Укрзалізниця»  на  залізничну   станцію «Київ».
Життя увійшло у спокійне русло. Вдома він був люблячим, турботливим сином і братом, на  роботі справжнім  професіоналом  своєї справи, відповідальним і  зібраним. Чудові   людські  якості  приваблювали оточуючих, а  природна  врода та спокійна вдача не могли не  подобатися  дівчатам. І вже незабаром Олександр  знайшов  другу  половинку. У 2005 році Cаша та  Яніна  обвінчалися, а  Бог   подарував  щасливій  парі  маленьке   янголятко – дівчинку, яку  назвали Анічкою. Батьки перебралися  в Сухоліси,  а   молоді залишилися  у  Білій  Церкві. Саша  позмінно   працював у  Києві, на  вихідних навідувався  до  батьків. У  селі зажди роботи  багато, то  він і  не  присяде  за  день, любив, щоб скрізь  все  було  до ладу. Надвечір поспішає  на  електричку,  а  мама обов’язково  проводжає та  думає  про  себе: «Хоч би та  електричка запізнилася, щоб довше  із  сином  побути», наговоритися  не могли…
Коли у  Сашка було  важко на  душі, у  хвилинки суму писав   вірші, які  мама  знайшла  вже  після загибелі  сина, здавалося, що у тих  віршах він  пророкував і  власну долю.
Трагічні  події  Революції Гідності та   російсько-української  війни зруйнували   багато   щасливих родин, понівечили тисячі  людських   доль. Зруйнувала  війна  життя і  родини Олександра  Шикери.
Повістка   прийшла  не  відразу...  Вже рік тривали  бойові  дії  на  Донбасі. Вже  Україна  оплакала загиблих  Героїв   Іловайська, Донецького  аеропорту, Дебальцевого … Війна   знову і  знову  нагадувала  про  себе  тривожними  новинами  із зони проведення  антитерористичної операції. Олександр щодня   стежив  за  новинами,  боляче   переживав  все,  що  відбувається, інтуїтивно відчував, що незабаром і його допомога  знадобиться. Відчувало і мамине серце… Просила  сина, якщо принесуть повістку,    щоб не  залишав їх,  нікуди не  йшов. Навіть  невістку просила, що  в  разі, якщо  прийдуть з  військкомату, щоб і  двері не відчиняла. Мамине  серце   не  обдуриш, воно відчуває біду… Саша бачив, як переживає мама, пообіцяв, що сам у військкомат не піде, але якщо  покличуть,  ховатися,  відмовлятися  не  буде,  виконає  громадянський обов’язок,  якщо  буде  потрібно  його  рідній  Україні. І Україна  його покликала…
24  квітня 2015 року  солдат резерву Шикера  Олександр  Григорович,  був мобілізований Білоцерківським військкоматом для участі в  антитерористичній операції із захисту територіальної цілісності  та  суверенітету  України. Яніна, дружина  Олександра,  згадувала, що Саша, коли   прийшла  повістка,  не  роздумуючи   швидко зібрав  речі  і пішов  на  війну. Останніми  його словами   були слова  про   честь і  мужність, він  був   впевнений, що  захищати свою країну – це честь для  справжнього  чоловіка.
Спочатку  був  направлений  на  Яворівський  полігон, що на  Львівщині. А там, майже відразу  важко  захворів, був  госпіталізований до  Львівського   шпиталю. Батьки сподівалися, що  можливо, як  він  одужає,  відпустять додому,  проте Олександр про це навіть слухати не захотів.  Підлікувавшись,  повернувся  на полігон і  був  розподілений для  подальшої  служби до 58-ї окремої мотопіхотної бригади  13-го окремого мотопіхотного  батальйону.
З березня 2015 року 13-й ОМПБ зайняв оборону поблизу Артемівська (нині Бахмут) Донецької області.  Військовослужбовці перегруповувалися  та відновлювали  боєздатність підрозділу після виходу з Дебальцевого.  Олександр швидко увійшов у  солдатське братство, опанував  військову   справу. Бачачи  серйозний,  виважений  підхід  до справи,  грамотність і відповідальність  солдата Шикери, йому навіть пропонували підписати контракт та  залишитися  служити  при штабі  батальйону, але Олександр  рвався на  передову,  він відчував, що молодим  хлопцям,  які  навіть кулемет у руках не втримають, його допомога  більше потрібна, та й як  казав  він: «Чисті  погони – чиста  совість».
  Саша вирішив, що його місце на нульовому рубежі, відповідальності   він не боявся і мужності не додавати. Він став командиром кулеметного   відділення, третьої протитанкової мотопіхотної роти, 13-го окремого мотопіхотного батальйону на псевдо «Шакіра». Побратими згадували, що Олександр Григорович  завжди ставився до  своїх підлеглих  із  повагою  та  турботою, ніколи не  підвищував голос, був дуже  скромним, стриманим,  завжди намагався   підтримати й  допомогти, ретельно  виконував  усі  накази командирів. Дуже  хотів, щоб  його  бійці  ні у  чому  не  мали потреби, щоб були добре  одягнуті та нагодовані,  тому підтримував   постійний  зв’язок  з  Білоцерківською волонтерською групою та її керівником Юрієм  Москаленком.
Ще змалечку дуже любив тварин. Одного разу, обстежуючи територію навколо пункту дислокації підрозділу, натрапили на лігво  вовчиці  з маленькими   вовченятами, та  хотіли  прибрати їх звідти,  але  Олександр   не дав, попросив, щоб їх не тривожили. Пізніше та вовчиця попередила  хлопців  про  черговий   ворожий обстріл.  А коли  потрібно було відновити  сили і йому, і його побратимам, у  хвилинки перепочинку включав  на  мобільному  телефоні  записи   церковних  передзвонів  і  піснеспівів, мелодійна   церковна музика  очищала  від  негитивних думок, підтримувала в екстремальних   ситуаціях, іноді  сам пробував  співати.
У  листопаді  2015  року  батальйон  був  передислокований у  район міста  Авдіївка Донецької області. З січня 2016  року на  цій ділянці   тривали  особливо важкі бої, позиційні зіткнення не  припинялися ні на день. Березень  приніс  нове  загострення  ситуації, внаслідок обстрілів п’ять побратимів Олександра загинули, включаючи двох командирів рот. Олександр  всі  сили віддавав військовій службі, не було часу ні на сон, ні на нормальне  харчування, багатогодинні  бойові  чергування в  сирих  бліндажах та  окопах далися взнаки. Мама у  телефонну трубку  чула, як  син  кашляє, важко дихає, але  він ні  на  що не  скаржився, запевняв, що з  ним  все  гаразд.
У  квітні  2016  року  завершився   рік  його  служби, вже  мав бути  демобілізований, але неспокійна ситуація у зоні АТО змушувала зачекати. 10 травня 2016 року командування відправило командира  відділення Шикеру   у справах до Києва і він зміг на один день заїхати додому, востаннє побачитися з рідними. Повертаючись на Донбас, навіть брати із собою нічого не захотів – ні  харчів, ні одяг. Сказав батькам, що  наприкінці  травня, чи на  початку  червня буде вже  вдома, щоб  чекали його.  І  рідні  чекали....
А тим  часом  хвороба не  відпускала, його поклали  підлікуватися до шпиталю, але  він  пробув там лише п’ять днів. Коли привезли  поранених  із  його військового підрозділу, зрозумів, як там зараз важко, тому не  долікувавшись, повернувся на передову.
Солдатська доля – безсонні ночі, щодня на межі життя й смерті, потрібно зажди бути напоготові  вступити в  бій з ворогом  і  у  разі  потреби віддати життя за  свою рідну  землю, за  свою  родину. Але коли тобі лише 32  роки, коли вдома  чекає кохана дружина з маленькою  донькою, коли  чуєш  у телефонну слухавку схвильований, турботливий  голос мами,  не хочеться  навіть думати, що ти їх більше  ніколи не побачиш, що  твоя  солдатська доля –  загинути  на  війні.
Не думав про це  і Олександр, коли  28  квітня  2016 року заступав  зі  своїми  підлеглими бійцями на бойове чергування. Оборону мали тримати на   спостережному  пункті  «Умань», що на 1 км східніше від с. Новоселівка Друга Ясинуватського району Донецької області, також мали зайнятися укріпленням рубежу. Обстановка була тривожна. Того дня машина батальйону  підірвалася  на  ворожій міні, існувала загроза проникнення   ворожих ДРГ. Олександр не  втрачав  пильність, як  командир він  міг  просто   керувати своїми підлеглими, але він був поряд із  ними. Вечоріло…  О  17.45 зателефонував   мамі…
Зі   спогадів  мами Анни  Мар’янівни:
–  Того дня я прибирала у дворі,  садила квіти, які Саша дуже любив, чекала, що він ось-ось має повернутися додому, хотіла, щоб скрізь було  красиво. На душі було неспокійно, чогось пішла до сусідки, а тут дзвінок.  Саша  подзвонив о 17.45, говорив дуже тихо. Я його запитала: «Ти де?»,  відповів: «На  посту»,  потім сказав:  «Мама, я  не  можу  більше  говорити. Я  тебе люблю. Може пізніше зателефоную».  Хто ж знав, що тоді мама  востаннє  говорила  із сином,  чула  його голос, що менш ніж за годину  сина  не  стане…
Саша знав, що ворог підступний і завжди діє під прикриттям ночі. На  годиннику було 18.50, поступово  темніло… І  раптом  вечірню  тишу розірвали  постріли зі  стрілецької  зброї та  розриви  гранат,  атака   ворожої ДРГ була блискавичною, зав’язався важкий бій, бійці почали відстрілюватися. Саша  також кинувся  до зброї, кулемет заклинило, сили  були нерівні і  швидко все стихло… У  ході  бойового  зіткнення  героїчно загинули 4  військовослужбовці 13-го  ОМПБ,   які  перебували  на  посту. Ворожі кулі зрешетили і тіло  Шикери Олександра, рани були смертельні…
Уже  пізніше, з’ясовуючи  обставини того, що  сталося,  стане відомо, що диверсанти  проникли на нашу  територію  вночі  з  27-го  на  28 травня  2016 року, спостерігали як проходять слідчі дії у районі підриву автомобіля 13-го бату. Потім, скориставшись тим, що всі зосередженні на обстеженні  місця події, почали відступати і зайшли в тил спостережного пункту  «Умань», відразу атакували його. Підмога запізнилася…
А  тим  часом  мама у  Сухолісах чекала дзвінка від сина, але того  вечора він більше не телефонував. Ледь дочекавшись ранку, почала   дзвонити  сама, о восьмій, о дев’ятій ранку, син не відповідав, телефон вже  був  поза  зоною, а у хаті тієї  ночі зупинився  годинник… Анна  Мар’янівна  не  знаходила  собі  місця, не  знала, що і думати. А тут  невістка  попросила  приїхати у Білу Церкві їй  допомогти, вона  якраз  ремонт у квартирі робила, також готувалася до  приїзду Сашка. А  коли Анна Мар’янівна переступила   поріг квартири сина, на порозі зустріла внучка Анічка і сказала, що тата  вбили… Далі  вже  все  було як у тумані…
У святому  писанні є  такий рядок «немає  більше  тої любові, якщо  хто покладе душу свою за друзів своїх» (Ін.15.13). Олександр загинув    травневого дня, коли скрізь торжествувала природа, вже остаточно  прокинувшись від зимового сну, скрізь вирувало життя, це було так  несправедливо залишити цей світ у такий  день… 
Олександр з честю відслуживши рік та один місяць,  мав  повертатися  додому. Донька  завершила  третій  клас  і  він  хотів  провести  літо у  колі  рідних йому людей, він мав повернутися живим і здоровим, проте повернувся у  труні…
В останній день весни, 31 травня 2016 року біля меморіального  знаку  Героям Небесної  сотні зібралися білоцерківці, щоб підтримати родину   солдата  Шикери Олександра Григоровича  та  разом  з  ними  попрощатися  з Героєм, подякувати за захист країни, за вірність військовій присязі. Приїхали і побратими Олександра, для яких загибель командира також  стала значною  трагедією. Хлопці  його  дуже  поважали і важко переживали втрату. Вони мали віддати йому останню шану, подякувати батькам за сина – Героя, а також передати прапор, який був разом із Олександром від першого до останнього дня на  передовій. Вони і  зараз їх  не  залишають…
Поховали Героя біля бабусі з дідусем, які його дуже любили, на  сільському кладовищі  села Сухоліси Білоцерківського  району. Тепер мама  щовесни садить квіти на  могилі  сина…
Указом Президента України №48/2017 від 27 лютого 2017 року «за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку» солдата Шикеру Олександра Григоровича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Рішенням  Білоцерківської   міської ради від  8  вересня 2016 року  присвоєно звання  «Почесний  громадянин  міста  Біла  Церква» (посмертно).
26 вересня 2016 року, у день народження  Олександра, в  його рідній  школі  №11, де  зараз навчається  донька і працює сестричка  Наталія,  відкрили меморіальну дошку на честь полеглого Героя-випускника.
І ця війна  колись закінчиться, затягнуться болючі рани на тілі України, але  ми  ніколи  не  повинні  забувати тих,  хто поклав  своє життя  на  горнило свободи і у День перемоги поіменно згадаємо всіх, хто не доживе  до цього дня. Будемо  пам’ятати і Олександра Шикеру. Вічна Пам'ять та Шана!
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"