То чи приборкали норовливу?

Наприкінці січня у театрі ім. П.Саксаганського з успіхом відбулася прем’єра вистави за п’єсою Вільяма Шекспіра «Приборкання норовливої» (режисер-постановник Вікторія Шевченко). І хоча прем’єрні покази ще тривають, «Тиждень» вирішив поділитися деякими власними враженнями та спостереженнями.

Лада ЗАВІРУХА

Одразу зазначимо, вистава цікава уже тому, що залишає багато тем для роздумів. Вона лаконічна у виконанні: декорації та костюми позбавлені ознак шекспірівської епохи, а отже можна уявити будь-яке місце в часі та просторі, хоча начебто йдеться про Падую, Ломбардію, Пізу та Верону.
Хто читав п’єсу, знає, що основному сюжету передує інтродукція, розповідь про лудильника Крістофера Пройда, якого Лорд знаходить п’яним біля шинку, переодягає і запевняє в тому, що той вельможний пан, якого приїхали розважити актори. Вони і розігрують виставу «Приборкання норовливої».
Режисер-постановник Вікторія Шевченко обходить цю історію, і перед глядачем у першій сцені постають актори шекспірівського театру, вони виголошують цитати із п’єси, яка лише буде запропонована до перегляду. А тому складається враження, ніби, сидячи в театрі, глядач потрапляє у театр – і враження вистави у виставі посилюється, коли завіса закривається, тому що фінал «Приборкання норовливої» залишається відкритим, на відміну від шекспірівського, проте про це згодом.
Отже, уже на початку вистави здається, що усі глядачі у залі і є тими самими пройдами, і це відчуття посилюється, коли на сцені з’являється Петруччо (Владислав Красіков) у супроводі слуги Грумйо (Валерій Войтов).
– Пане, Шекспір такого не писав! – вигукує Грумйо, а у відповідь отримує: «А ми йому не скажем!» І далі по ходу вистави той же слуга говорить, ніби даючи аналіз тому, що відбувається на сцені: «Не Падуя, а «Санта-Барбара» (хто дивився серіал у 90-х, розуміє, до чого це порівняння).
Саме дійство не щедро приправлене цікавими знахідками, на кшталт «уповільненої» дії у протистоянні Петруччо та Катарини (Маргарита Овчарова). А тому у використанні таких елементів немає відчуття системності, все спорадично, складається враження – лише для тих сцен чи образів, для яких подібні «фішки» вдалося придумати. З іншого боку, це створює ефект Бахівського «Жарту», коли глядачу, ніби зануреному у сталий хід події, дають привід посміятися.
Найбільш суперечливим є фінал «Приборкання норовливої». По-перше, він посилює відчуття вистави у виставі. По-друге, тут найбільше відчувається внутрішній протест режисера-постановника, вона не вірить у приборкання норовливої, приборкання лише чергова маска в комедії дель арте (комедії масок), а тому у перевиховання головної героїні та про подальшу гармонію у сім’ї й відповідно у суспільстві (про що і писав Шекспір), не віриться.
Класична вистава завершується словами Гортензіо: «Щасливцю, ти приборкав норовливу!» і Люченцо: «І це, повірте, превелике диво». А фінал вистави саксаганців свідчить про те, що подальша непокора Катарини цілком можлива.
– Скінчилася війна? – запитує Петруччо.
– Сьогодні так, цього хотіли люди, – відповідає Катарина.
– А далі що?
– Нехай для тебе це сюрпризом буде.
Отже, перед нами Катарина не 16 століття, а цілком сучасна самодостатня жінка – дещо брутальна (з кнутом) або волелюбна (акцент у весільному вбранні на головний убір статуї Свободи). І звідси, на нашу думку, головна суперечливість сприйняття вистави. Можливо, в цьому і є задум режисера?
То чи приборкали норовливу? Для кожного глядача відповідь буде різною. Однозначно можна стверджувати лише одне: хто хотів побачити класичне Шекспірівське «Приборкання», ця постановка не для нього. Ця вистава буде більше до смаку тим, хто любить експерименти і трансформацію сталих норм минулого у сучасні реалії.
Насамкінець хочеться подякувати усім акторам без винятку, кожна роль яскрава, навіть не йдеться про другорядність – отже, з колективом режисер-початківець (а це друга робота Вікторії Шевченко на сцені) точно не прогадала.