Гаврилюк Андрій Петрович («Бур»)

Гаврилюк Андрій Петрович («Бур»)
Війна – це велике випробування на мужність та відвагу, патріотизм та   почуття  обов’язку. Саме такі риси були притаманні старшому сержанту 81-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України Гаврилюку  Андрію Петровичу, який у важкий для країни час добровільно змінив повсякденний одяг на військовий камуфляж і став відважним «кіборгом», учасником  оборони  нового терміналу Донецького аеропорту.
Скупі рядки біографії, а за ними стежини  життя… 
Народився Андрій Петрович 3 лютого 1980 року в місті Київ. У 1995 році закінчив 8 класів спеціалізованої школи №71, у 1998-му – Вище професійне училище № 3 міста Київ (нині – Міжрегіональне вище професійне училище автомобільного транспорту та будівельної механізації). У 1998-2000 роках проходив строкову військову службу в Полтавському військовому інституті зв‘язку. Потім проживав та працював у м. Узин  Білоцерківського  району.
Один із  друзів  Андрія  згадував: «Ми були друзями, хоча й рідко бачилися. А коли траплялося поспілкуватися, могли розмовляти годинами. Андрій багато розповідав про свою маму, сестру, яких дуже любив, ділився планами на майбутнє. Навесні 2014 року, коли почалася перша хвиля мобілізації, я поцікавився в нього, чи не боїться потрапити на війну. Подивившись здивовано на мене, він відповів: «А чого її боятись? Ми ж у себе вдома…»
23.08.2014 року Гаврилюк Андрій Петрович був призваний Білоцерківським об’єднаним міським військовим комісаріатом Київської області в Збройні сили України. Два місяці проходив підготовку старшим навідником кулеметного взводу роти вогневої підтримки аеромобільного десантного батальйону військової частини В1740 м. Житомир.
Старшому сержанту Андрію Гаврилюку випало служити в 90-му батальйоні славнозвісної 81-ї аеромобільної бригади. Посада – старший навідник взводу роти вогневої підтримки. Позивний «Бур». Разом зі своїми товаришами захищав село Піски, Водяне, інші населені пункти.
«Якось наш підрозділ отримав наказ висунутись на захист донецького аеропорту, – згадує бойовий побратим Андрія Гаврилюка, білоцерківець Юрій Шкабура. – Андрій, дізнавшись про це, вмовив командира взяти його замість іншого солдата. На запитання, чому він так чинить, відповів просто:  «Там дуже гаряче, а в нього двійко малих дітей. Нехай поки тут звикає».
16 січня підрозділ десантників прибув у старий термінал аеропорту й одразу потрапив під потужний обстріл бойовиків.
«По нас гатила важка артилерія, танки. З кожним пострілом будівля ставала все менш придатною для укриття, але ми все ж тримались, зупиняючи вогнем спроби бойовиків проникнути в термінал, – розповідає Юрій Шкабура. – Особливо діставалося ворогу від гранатомета АГС-17, з якого вів вогонь Андрій Гаврилюк зі своїм товаришем.
Бойовики посилили натиск. 20 січня наші хлопці опинилися в оточенні. Ворог пропонував здатися. Але всі, хто був тієї ночі в терміналі, відмовилися це зробити.
Наступного ранку терористи підірвали залишки терміналу, які слугували нашим бійцям останнім прикриттям. Тих, хто міг самостійно рухатися, бойовики забрали з собою, а тяжкопоранених, серед яких був і Андрій Гаврилюк, розстріляли…»
Потім були довгі  дні  пошуків і  надії мами,  сестри, всіх  рідних, друзів Андрія на те, що  він залишився живим. Мама Героя Людмила  Федорівна згадувала: «Ми розшукували Андрія, дзвонили на всі «гарячі лінії». Згодом бойовики виклали в Інтернет відео, де ми побачили сина мертвим, з простреленою головою. Правоохоронці все казали, що син пропав безвісти. Тільки завдяки волонтерам і  організації  «Офіцерський  корпус»  передали тіло Андрія. 20  лютого ми його поховали».
Вічний спочинок Гаврилюк Андрій Петрович знайшов на Берковецькому кладовищі міста Київ.
«Він дуже любив життя і ніколи не говорив про патріотизм, – розповідає посивіла від горя Людмила Федорівна. – Тепер, коли його немає серед нас, я зрозуміла: Андрій ще з юнацтва був готовий до захисту рідної землі. І коли його призвали до армії, приховавши свої хвороби від лікарів, прагнув одного – чесно відслужити. Дуже захоплювався літературою. І лише сьогодні починаю розуміти, що книги, які він читав, не були випадковими. Це, зокрема, історичні романи, особливо ті, що розповідають про визвольні змагання українців, Українську повстанську армію. Перечитував «Чорного ворона», «Марусю» уславленого українського письменника Василя Шкляра тощо».
«Мій брат був справжнім чоловіком, – розповідає молодша сестра Андрія Ольга. – Ми часто з ним сперечалися з різних причин, але я завжди знала: коли він поруч – я в безпеці. Тепер мені його дуже не вистачає».
Указом Президента України №270/2015 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений нагрудним знаком «За оборону  Донецького   аеропорту» (посмертно).
Почесний громадянин Білоцерківського району Київської області (посмертно).
21 січня 2016 року в місті Київ на фасаді будівлі спеціалізованої школи №71 (провулок Польовий, 10), де навчався Андрій Гаврилюк, йому відкрито меморіальну дошку.
…Старший сержант Андрій Гаврилюк загинув. Але він залишився в серцях рідних і близьких, усіх, хто його знав. Значить, він живе. Адже людина живе, поки її пам’ятають…
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"