Головне – пам’ятати!

8-9 травня Україна вшановує День пам'яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Газета «Тиждень» підготувала матеріал про 902 дні окупації міста. Чому частина білоцерківців спершу навіть раділа приходу гітлерівців та коли зрозуміли їхні істинні наміри? Як боролися проти окупантів радянські підпільники та члени ОУН? Яка ціна визволення Білої Церкви? На ці запитання нам відповів кандидат історичних наук Сергій Бурлака, який досліджує цей період історії нашого міста.

Людмила Полях

«Слава Богу, іде ця босяцька влада»

Біла Церква була окупована нацистами 16 липня 1941 року. Радянська влада зі своїм голодом в 1921-1923 роках та Голодомором 1932-33 років, розкуркуленнями, висланнями, арештами та розстрілами так допекла білоцерківців, що багато містян з полегшенням дивилися услід червоноармійцям, які відступали у бік Узина, та потайки промовляли словами героя роману-хроніки А.Кузнєцова «Бабин Яр»: «Слава Богу, іде ця босяцька влада». Тоді вони навіть не уявляли, що їх чекає попереду.

Заходили німці у місто з боку с. Фурси та через греблю із Заріччя. Жодного спротиву жителі не чинили. Після приходу німців на Торговій площі біля БРУМу відбувся мітинг, на якому обрали головою управи гр. Іщенка. Щоправда, з німцями цю кандидатуру не погодили, тому через кілька днів бургомістром призначили Б.Вольтера, а на початку вересня 1941 року цю посаду обійняв Г.Майківський, який керував до жовтня 1943 року та був розстріляний самими німцями за «зв’язок з бандитами», як вони називали партизанів та бандерівців.

У будівлі, де нині розташоване БТІ, на першому поверсі розташувалася поліція, а на другому - бургомістрат. Жандармерія – у приміщенні колишньої школи №1, де зараз Київський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів, а служба безпеки СД (у народі її називали «гестапо») у будівлі, яка стояла на місці нинішнього будинку по вул. Я.Мудрого, 18/1, де нині ювелірний магазин «Каштан». Госпіталь розташувався в будівлі БНАУ, поруч було німецьке кладовище. Клуб організували у нинішньому приміщенні технолого-економічного коледжу БНАУ, колишній синагозі. Гебітскомісаріат, вищий орган місцевої влади, який здійснював управління в Білій Церкві та шести довколишніх районах, розташовувався у старому приміщенні 18 школи. Гебітскомісаром був німець Штельцер, який проживав разом із сім’єю в приміщенні колишньої музичної школи №2, що по бульвару Олександрійський.

Перші заходи німців у багатьох викликали схвалення, адже вони в першу чергу відновили роботу підприємств, від діяльності яких залежало життя містян: електростанції, млина, заводу сільгоспмашин, крупозаводу, трикотажної й консервної фабрики, металохімзаводу тощо. Уже навесні 1942 року в місті діяли 115 установ і підприємств, на яких працювало 3052 робітники та 2131 службовець. Проводили навчання в 11 школах, відновили роботу бібліотека, музей, два театри, діяли три дитячих будинки та один будинок престарілих, виходила газета «Дзвін волі». Поновили роботу обидва православні храми міста: Преображенський собор, який належав до Автономної православної церкви, та храм Марії Магдалини, підпорядкований Українській автокефальній церкві, яка була ліквідована більшовиками у 1930 році. Був створений комітет взаємодопомоги, який одягом, ліками та харчами підтримував військовополонених в таборі №334, який розміщався на 5-му і 7-му військових майданчиках. Представники сіл, поодинокі жінки, матері вимінювали в адміністрації таборів на сало, яйця, сметану своїх земляків, чоловіків, синів. До кінця 1942 року в місті і селах району у такий спосіб «наміняли» 4712 осіб.

Всього на той час у місті мешкало близько 32,5 тисяч жителів.

«Остаточне розв’язання єврейського питання»

Проте своє справжнє обличчя нацисти відкрили дуже швидко. Прозріння місцевого населення настало з першими розстрілами. 5 серпня 1941 року на вулицях міста був розклеєний наказ бургомістра, який зобов’язував усіх євреїв віком від 12 років, які проживають у м. Біла Церква та околицях Заріччя, Роток, Олександрія, прийти 6 серпня о 8 ранку до управління бургомістра для реєстрації. 19 серпня 1941 року зібрали близько 700 євреїв, серед яких були жінки, діти, старі люди та в супроводі поліцейських повели по вул. Рокитнянській (сучасна Шолом Алейхема) на 3-й майданчик (біля Центрального базару), де почалися розстріли. Для виконання цієї «роботи» у місто прибула зондеркоманда 4а, яка входила до складу айнзацгрупи «С».

Масові розстріли тривали ще кілька тижнів. Вони перемістилися на 5 військовий майданчик, звідки постійно долинали звуки пострілів. Місцеве населення було шоковане. Один німецький перекладач згадував, що після цього німців почали називати «собаками». Перед приходом радянських військ нацисти намагалися замести сліди та відкопували розстріляних біля Критого ринку, намагаючись спалити рештки. Нині, за словами Сергія Бурлаки, останки убитих до цього часу залишаються у землі під металевими гаражами по вул. Дачна.

У березні 1942 року німці вирішили звільнити з тюрми євреїв, які там ще утримувалися, та надали для їхнього проживання декілька будинків. На той час тюрма розташовувалася на вул. Підвальна у приміщенні, де нині ЖЕК-1. Одночасно пустили поголос, що до них можуть приєднатися вцілілі євреї, які переховувалися, та безпечно проживати тут. Коли зібралося близько 200 осіб, їх вивезли на 7 військовий майданчик та розстріляли. Нині на цьому місці розташований гаражний кооператив «Зірка», під час будівництва якого були вилучені рештки закатованих та перепоховані на кладовищі в Сухому Яру.

 

Доля дітей дитбудинків

У період окупації в Білій Церкві діяли три дитячих будинки: «Хата дитини» (вул. Шаумяна, 20, сучасна вул. Братів Гродзінських; дитячий будинок № 2 (провулок 2-й Замковий, 10а, 10б); дитячий будинок №3 (вул. Мокра, 48, сучасна Партизанська).

Адміністрація «Хати дитини» врятувала єврейських дітей, які перебували в її стінах на вихованні, замінивши їм імена на українські. Перед приходом Червоної армії у січні 1944 року завідуюча дитбудинком Меланія Гайдученко роздала всім медсестрам списки єврейських дітей, де зазначено їхні справжні та надані в період окупації імена та прізвища, що дозволяло встановити дійсні прізвища дітей в майбутньому. Серед єврейських дітей «Хати дитини» були братик і сестричка Горловецькі Абрам і Муся, які й нині проживають у Білій Церкві.

У дитбудинку №2 також було не менше одинадцяти дітей єврейської національності, які були врятовані персоналом від смерті. А от у дитячому закладі №3 у серпні 1941 року його керівництво надало відомості про вихованців із зазначенням їх національності. Шестеро дітей-євреїв, які тут перебували, були приречені.

І все ж випадки, коли білоцерківці, не дивлячись на загрозу власному життю та своїх близьких рятували сусідів, чи просто знайомих євреїв, були непоодинокими. До праведників народів світу зараховано 15 наших земляків.

 

Податки, розстріли, вивезення на роботи до Німеччини

Проте постраждали від фашистів не лише євреї. Одразу після вторгнення в місто гітлерівці почали складати списки політично небезпечних людей, серед яких були місцеві комуністи. Розстрілу підлягали всі, хто кинув виклик окупантам. Нацистський режим встановив сувору регламентацію життя. Без дозволу місцевої влади заборонявся забій великої рогатої худоби та свиней, сільськогосподарську продукцію вивозили до Німеччини, були вирубані вікові сосни в парку «Олександрія» тощо. Громадян обкладали податками, даниною, платою за реєстрацію шлюбу, смерті, реєстрацію новонародженого тощо. У 1942 році навчання в школах припинили, діти почали збирати врожай на полях. На заводах платили мало, а медичне обслуговування було неякісним. З весни 1942 року після заборони допомоги військовополонениму таборах почалася масова смертність.

 

Спротив ОУН та радянських партизанів

Українці на той час діяли, якщо так можна сказати, по двох різних напрямках. Одним із них був український Рух Опору, який очолила Організація українських націоналістів (бандерівців). На початку серпня 1941 року у будинку по вул. Б.Хмельницького, 34/5 був створений клуб націоналістів «Січ», куди сходилися патріотично налаштовані молоді люди, слухали лекції з історії України, читали істориків Крип’якевича та Грушевського, заборонених радянською владою, діяв хор та театральна група.

Після того як бандерівці оголосили про намір створити самостійну українську державу, німці поставили ОУН поза законом, тому вже з осені 1941 року вони перейшли на нелегальне становище. Першим керівником окружного проводу на Білоцерківщині, до складу якого в різний час входили від 10-ти до 12 навколишніх районів,був «Січенко», який прибув до Білої Церкви у складі похідної колони з Тернопільщини. Нацисти вбили його під час спроби арешту в 1942 році. Його наступником став Андрій Івашко «Степовий», мешканець с. Іванівка Ставищанського району, якого німці теж убили в 1943 році. Така ж доля спіткала й наступного провідника Василя Рибака «Чорноту». Їхніх побратимів за розповсюдження націоналістичної літератури посадили в тюрму на Підвальній, а згодом розстріляли. Справу ОУНівців продовжив Арсен Шевченко «Балка» із с. Лосятин, який був арештований вже за радянської влади у 1944 році разом із 30 членами осередку. Арсена та обласного керівника Івана Нагірного «Чорного» за вироком військового трибуналу розстріляли, решту засудили до 10-25 років таборів. Радянська влада, як і німецькі окупанти ставила їм у провину бажання створити Українську Соборну Самостійну Державу.

Поруч з оунівцями на території Білої Церкви та прилеглих районів уберезні1942 року починає діяти радянське підпілля. Було створено 10 диверсійних груп, підпільники працювали поміж жандармами, медиками. Вони здійснювали диверсії під час ремонту військової техніки на заводах, партизани громили молочарні, крамниці, заготівельні пункти, де збирали продукцію для потреб окупантів, звільняли молодь, яку захопили для відправки на роботу в Німеччину. Центр партизанського руху був у селі Трушки, на чолі його стояв Ілля Крижанівський, якого вбили під час каральної операції власівці в серпні 1943 року. Після значних втрат партизани подалися в Житомирські ліси та в напрямку Черкас.

 

Довгоочікуване визволення міста

Визволення міста від окупації було доручено 40-й армії першого Українського фронту. 31 грудня 1943 року 50 та 51 корпуси підійшли до Білої Церкви зі сквирського напрямку. До складу 50 корпусу входила Перша Окрема Чехословацька бригада, яка разом з Червоною армією визволяла місто. Німці встановили укріплені вогневі точки, важка артилерія знаходилася в районі польського цвинтаря, зі спостережного пункту віддавали накази накривати вогнем радянських військових. На перехрестях влаштували завали, з будинків строчили кулеметники. 4 січня 1944 року почався штурм міста, першим увірвався танк Костянтина Турчанінова. Очевидці тих подій згадують значну кількість полеглих з радянського боку. Часто це були нашвидкуруч навчені, нещодавно мобілізовані польовими військкоматами українці з нещодавно звільнених територій. В історію вони ввійшли під назвою «сірі піджаки», - їх не встигали часом перевдягати.

Загиблих радянських, чеських та словацьких військових поховано в парку Слави. Тут знаходиться 7 братських поховань, у яких покояться 1873 воїни. Окремо поховані 88 воїнів Чехословацької бригади, які загинули під час визволення міста.500 офіцерів та солдатів були нагороджені орденами і медалями.

Чому вчить нас ця частина історії? Мабуть тому, що свою державу треба цінувати за будь-яких обставин і не сподіватися на краще життя (дешеву ковбасу, низькі тарифи тощо) у складі чужої держави, федерації,автономії, союзу, щоб потім не відвойовувати волю кривавими зусиллями.


Сергій Бурлака, кандидат історичних наук

Ще одне завдання німців – депортація в Німеччину робочої сили. Спершу молодих людей заманювали на роботу обіцянками про гарні умови праці та високу зарплату, а їхнім родинам виплачували допомогу в 150 крб. Молодь збирали для вивезення на трикотажній фабриці, приміщення якої знаходиться й зараз у центрі міста. Все ж охочих було мало. Відтак німцям доводилося організовувати в пошуках робочої сили облави по базарах, вулицях, заводах, околицях міста. Хапали навіть неповнолітніх, а також людей, які мали сім’ї. Уникнути відправлення було дуже складно. Діяла сувора система штрафів і ув’язнень.