Ігор Костенко: «У будь-якій професії, щоб бути на висоті, потрібно любити те, що робиш»

Щорічно 4 листопада в Україні відзначають професійне свято працівники залізничного транспорту. Саме тому «Тиждень» пропонує читачам розповідь людини, яка тривалий час перебуває у професії, бачить її недоліки, живе проблемами.
Знайомтеся, Ігор Костенко, заступник начальника відділу матеріально-технічного постачання філії «Рефрижераторна вагонна компанія» ПАТ «Укрзалізниця».
Лада ЗАВІРУХА
Про вибір професії…
Говорить, що не мав нікого із рідних, хто був би пов’язаний із залізницею хоча б віддалено, та і сам потрапив у професію випадково.
– Можливо, це було передбачено, як то кажуть, вищими силами…, – говорить Ігор, – у 1988 році, коли я закінчував 10 класів, на досить високому рівні грав у футбол. Мене запрошували навчатися у школу ФК «Динамо», і тренер зустрічався із батьками, просив, щоб дозволили, розповідав про перспективи… Проте вони відмовили, тому що хотіли, щоб я мав серйозну професію «в руках», а що таке футбол? От так я не став футболістом…
Потім іще була ідея разом із товаришем вступити у Київське вище військово-морське політичне училище – це історичний вищий військовий навчальний заклад, дуже престижний. В училищі, до речі, єдиному в колишньому СРСР, готували політичних працівників для кораблів і флоту. Але конкурс туди був величезний, тому наш шкільний воєнрук капітан другого рангу, який сам ходив на підводних атомних човнах, запропонував нам вступати у Каспійське вище військово-морське училище (м. Баку). Ми всі документи зібрали, а це виявилося дуже непросто, залишилося лише медичну комісію пройти в Києві, а тут новина – нас не беруть… Отак і з військовою кар’єрою довелося розпрощатися…
Потім, за словами Ігоря Костенка, була можливість поступити в училище і стати автослюсарем, але батько поставив жорстку вимогу – навчальний заклад не нижче технікуму, а якою буде спеціальність – неважливо.
– Мій однокласник теж надумав вступати до технікуму, навіть брошуру придбав із переліком закладів по Києву, от ми і обрали технікум у прямому сенсі пославшись на долю – відкрили книжку на першій-ліпшій сторінці, побачили – залізничний технікум, от і подали туди документи… я вступив, а він – ні, хоча дуже хотів… – продовжує розповідь Ігор.
Лише впродовж року майбутній механік з обслуговування тягово-рухомого складу опановував професію, а потім був призваний в армію.
60 км залізниці…
Ігор Костенко 2 роки служив у військовій залізничній частині в м. Лозова Харківської області.
– Моя частина служила в Афганістані, і в 1989 році, коли я був призваний, хлопці якраз повернулися додому, офіцери мали бойові нагороди – я і не знав на той час, що вони там залізницю будували… Я був механіком вертушки, це спецтехніка, за допомогою якої будують залізницю, траплялися в її складі вагони із дірками від куль – такою техніка повернулася із Афганістану… Так от, за час служби ми побудували 60 км залізниці у напрямку «Волгоград – Астрахань», – розповідає Ігор.
Професія – віхи…
Після армії хлопець доучився у технікумі, щоправда, за два роки спеціальність змінилася, а тому Ігор Костенко став електромеханіком з обслуговування тягово-рухомого складу.
На першому місці роботи, у вагонному депо станції «Київ-Пасажирський» довго не затримався – професія слюсаря-електрика виявилася дуже нудною, а тому Ігор перейшов на роботу упорядника вагонів «Київ-Московського» промислового підприємства залізничного транспорту, яке обслуговувало підприємства промислових районів Києва.
Потім була робота за кордоном і на шинному заводі у Білій Церкві, куди Ігор Костенко, киянин, переїхав у 1995 році, тому що поєднав долю із білоцерківчанкою.
– На шинному я працював упорядником вагонів, а потім помічником машиніста тепловоза, аж до 2003 року, коли перейшов на залізницю. Тоді ж вступив до вищого навчального закладу, тому що перспектива була. Заочно закінчив Київський університет економіки і технологій транспорту (з 2010 року Державний економіко-технологічний університет транспорту), з 2006 року став машиністом, спочатку працював із помічником, а коли закінчив ВНЗ, їздив сам (адже для того щоб стати машиністом, потрібно навчатися мінімум 5 років), був упорядником вантажних вагонів, працював в обіговому локомотивному депо станції «Фастів-2»…
Наразі заступник начальника відділу матеріально-технічного постачання філії «Рефрижераторна вагонна компанія» ПАТ «Укрзалізниця», – підсумував Ігор Костенко.
Романтика чи відповідальність…
Над запитанням, із чим Ігор асоціює професію залізничника – із романтикою дороги чи суворою відповідальністю, мій співрозмовник не замислювався дуже довго.
– Звичайно, це в першу чергу високий рівень відповідальності, тому що робота пов’язана із тим, щоб забезпечити цілодобову (залізниця працює без свят і вихідних, без перерви на відпочинок) безпеку – і працівників, і пасажирів. І як і всюди на роботу не можна приносити сімейні негаразди – це також може призвести до небажаних і небезпечних помилок.
А щодо романтики, її також вистачає – головне бачити. Адже як і в будь-якій професії, щоб бути на висоті, потрібно любити те, що робиш, інакше швидке вигорання забезпечене, – впевнений Ігор Костенко.
Про перспективи і молодь…
На жаль, сьогодні, за словами Ігоря, і першого, і другого на залізниці мало – молодь не бачить перспектив, та й заробітні плати не такі високі, щоб опановувати залізничні професії. Тим більше, останні не дуже розрекламовані, якщо брати до уваги більш сучасні ІТ-спеціальності.
– У нас був проєкт дитячого майданчика на території депо, де школярі могли б побачити, як працює наша техніка, можливо, спробувати себе в ролі машиніста, проте ідея так і не була реалізована. Шкода, тому що нам потрібно популяризувати спеціальність. Наразі ми опинилися в ситуації, коли професіонали їдуть за кордон у пошуках перспектив і достойних заробітних плат, молодь у професію йде слабо, от і залишаються працювати такі собі «динозаври». Просто намагаються добре виконувати свою роботу на місцях і чекають кращих часів, – вважає мій співрозмовник. А ці часи настануть, коли до вирішення проблем залізниці будуть підходити комплексно. Наприклад, якщо оновлювати рухомий склад, то не за рахунок придбаних імпортних локомотивів, а шляхом створення вітчизняного виробництва. А це значить – навчання відповідних спеціалістів і створення для них робочих місць, адже поки що в Україні навіть немає заводів, які б виготовляли всі необхідні запчастини для залізничного транспорту.
– Також, звичайно, потрібно підвищувати заробітну плату працівникам, але і вимагати більшої відповідальності за роботу.
Нам дуже потрібні зміни, тому що залізниця – це стратегічна галузь, без неї країні не вижити, – підсумовує Ігор Костенко.
Бажаю колегам здоров’я, перспектив у роботі та не втрачати надії на краще! Якщо відверто, я пишаюся, що причетний до такої складної та відповідальної справи та вдячний усім, хто у нелегкий час чесно виконує свою роботу!