Мама не вірить, що поховала сина…

Гура Дмитро  Іванович
Історія  кожного полеглого на  російсько-українській   війні  Героя – це  не  лише обірване  ворожою  зброєю життя, осиротіла родина, згорьована мати, але й історія цієї війни, яка щодня  писалася  та  продовжує  писатися  кров’ю   наших   захисників. Кожен день на війні – це ще одна сторінка  у  Літописі  української мужності та звитяги. Одна із цих сторінок присвячена Герою з Білоцерківщини, солдату 40-ї бригади тактичної авіації, легендарного зведеного загону Повітряних Сил України «Дика  качка»  Гурі Дмитру Івановичу
З тривогою  українці  стежили за подіями, які  у січні  2015  року  розгорталися  навколо Донецького аеропорту. Важкі бої  навколо летовища, практично цілодобові  обстріли  перетворили його на руїну. Здавалося б і захищати тут вже немає чого –   зруйновані будівлі, підірвані термінали,  спалені  літаки… Навіть птахи залишили цю часточку  почорнілого від  попелу українського неба, яке знову  і знову  розривали  вибухи мін і  снарядів.
Але  насправді наші  захисники  територію Донецького  аеропорту  не залишили. Головним підрозділом, який і надалі   відбивав  атаки  противника  у  цьому  районі, був  зведений   загін  Повітряних  Сил України, який  з легкої  руки  бійців, журналістів і  волонтерів прозвали «Дика качка». Основним завданням підрозділу було утримання стратегічно важливих позицій під кодовою назвою «Зеніт» Донецького зенітно-ракетного полку, неподалік від вентиляційного стволу шахти «Бутівка», прикриваючи північні підступи до Донецького аеропорту. Саме завдяки    підрозділу, їхнім сміливим і злагодженим діям, російська  пропагандистська машина вирішила, що у Донецькому  аеропорту  знаходиться  польський  спецназ.
У складі зведеного загону ПС ЗСУ «Дика качка» з 5  листопада 2014 року захищав Україну, виконуючи військовий і громадянський обов’язок, солдат  Гура Дмитро  Іванович, юнак,  життєва  стежина  якого обірвалася на  війні лише на 27 році життя…
Гура Дмитро народився 18 березня  1988 року  в  місті  Узин Білоцерківського   району,  на  Київщині. Мама Ганна Андріївна та тато  Іван Микитович змалечку вчили Дмитра любити свою  землю, людей, бути працелюбним та відповідальним. 16 березня 1999 року, за два дні  до десятиліття Дмитра, тато  помер, на  мамині  плечі  лягла турбота про трьох дітей: старшу доньку Валентину, середнього  сина  Володимира  та  молодшого Дмитрика, який був  справжньою втіхою для мами. З народження Дмитро був  спритним та  кмітливим хлопчиком, мав багато друзів і дуже добре серце. Саме таким  згадують хлопця вчителі Узинської  школи  №1, до першого класу  якої  він пішов у 1995 році.
Після закінчення школи у 2005 році вступив до  Білоцерківського професійного ліцею №15. Рік навчання   промайнув непомітно і вже  у  2006 році, отримавши   спеціальність  «слюсаря  із ремонту  автомобілів»,  Діма  повернувся до рідного Узина.
Він навіть не  встиг  працевлаштуватися  за  спеціальністю, як надійшла повістка до Збройних сил України. Проходив строкову військову службу у 169-му навчальному центрі Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А0665, селище міського типу Десна Козелецького району Чернігівської області), де здобув військову професію механік-водій зенітно-самохідних установок у званні рядовий.
Після армії хлопець змужнів, подорослішав, мама  надзвичайно  пишалася  своїм  сином-красенем, опорою у житті. Дмитро пішов  працювати  на  автозаправну станцію в м.Узин, вже міг допомагати родині матеріально та планувати  подальше життя. Хлопець не думав, що знову  колись доведеться   одягати  військову форму, та цього разу це вже будуть не навчальні стрільби на  полігоні, а справжня  війна. Війна підступно ввірвалася в наше  життя, у життя  родини Гури.
1 серпня 2014 року Гура Дмитро Іванович був мобілізований Білоцерківським військкоматом  до лав Збройних сил України для  участі в антитерористичній операції. Служив номером обслуги 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил Збройних сил України, пунктом дислокації якої було місто Васильків Київської області. Саме у цьому місті з 15 вересня 2014 року розпочалося  формування зведеного загону  з військовослужбовців частин ВПС України. Для новоствореного підрозділу потрібні були добровольці, і  Гура  Дмитро  став одним із них.
Місяць бойового злагодження і вже з 5 листопада 2014 року Гура Дмитро у складі зведеного загону ПС ЗСУ «Дика качка» приступив до виконання бойового завдання на опорному  пункті «Зеніт» в районі м. Авдіївка, захищаючи  підступи до Донецького  летовища. Бойові  побратими дали  Дмитру  позивний «Старий»  за  спокійну  вдачу,  доброзичливий і розсудливий характер.
Хлопець  надзвичайно відповідально ставився до військової служби, бездоганно виконував усі поставленні завдання,  демонстрував високі показники бойової підготовки, за що  неодноразово нагороджувався  грамотами та  подяками, отримав  нагрудний знак начальника Генерального штабу «За взірцевість у військовій службі» III ступеня.
Перебуваючи на передовій,   Дмитро повною мірою  відчув  на собі, що таке війна, щохвилини  ризикуючи  життям проявляв  мужність та  відвагу, стійкість і справжній  характер  воїна – захисника. Часто телефонував додому, говорив, що все добре, заспокоював. Перша  ротація  Дмитра у зоні антитерористичної операції  тривала  42  дні.
16 грудня 2014 року повернувся до пункту постійної дислокації 40-ї бригади тактичної авіації. Дуже радів,  що новий  2015 рік зустрічатиме у  колі  рідних і друзів. Місяць вдалося побути вдома, трішки відпочити та відновити сили. Дуже  підтримувала кохана дівчина Ірина, разом почали планувати  весілля. Проте не  судилося  Дмитру  стати на  весільний  рушник… Чергова  ротація  у зону  бойових дій  виявиться   фатальною…
7 квітня 2015 року солдат Гура Дмитро знову був  відряджений у  район  проведення  АТО  до м. Авдіївка Донецької області, опорного пункту «Зеніт». Не дивлячись на оголошене у  черговий раз Великоднє «перемир’я», спокійних днів тут практично  не було. Постійно телефонував додому, зі  слів  рідних,  цього разу  вже не заспокоював, говорив  як є, що постійно  обстрілюють, але  вони тримаються, бо «Хто як не ми?» – говорив він.
Останній раз зателефонував мамі 12 квітня 2015 року надвечір, казав, що із самого ранку немає відпочинку, постійно  обстрілюють,  просив  маму,  щоб не  плакала… А  наступного дня  зв’язку із  Дмитром  вже не було…
Про трагедію, що сталася 13 квітня 2015 року, спочатку повідомили   волонтери. Зокрема, Георгій  Тука  на  своїй  сторінці у  Фуйсбук написав: «Якщо сьогодні речники АТО будуть повідомляти про відсутність втрат – не вірте. Під Донецьком   унаслідок обстрілу забороненим калібром (орієнтовно 120 мм), здійсненим із міста,  відбулося  попадання  у склад  боєкомплекту. Результат – детонація. Загинули хлопці із зведеного загону  Повітряних сил України, п’ять чоловік загинули і один  поранений…» Потім інформацію підтвердили у штабі  антитерористичної операції.
13 квітня 2015 року близько 9:00 під час чергового обстрілу українських позицій на опорному пункті «Зеніт» поблизу міста Авдіївка Донецької області уламок снаряду 120-міліметрової міни влучив у ящики з боєприпасами в бліндажі, де перебували військовослужбовці. Внаслідок вибуху загинуло 5 бійців зведеного загону Повітряних сил Збройних сил України «Дика качка», серед них і солдат Дмитро Іванович Гура.
Вибух був страшної сили, потім почалася пожежа, яку  довго  не могли загасити, тривала детонація снарядів. Лише  через  три дні   вдалося  дістатися  до  місця трагедії  та вже  стало зрозуміло, що   вижити у  хлопців  не було жодного  шансу, та й  упізнати загиблих   можливо лише  за  експертизою ДНК.
Ідентифікація тіла Гури Дмитра тривала близько 4-х місяців. Весь цей час він рахувався як «Тимчасово невстановлений Захисник України №5755», а  рідні  всім  серцем вірили, що Діма залишився  живим, та й  зараз мама,   поховавши  сина  у закритій  труні,  не  вірить, що там  був  саме її  син…
12 серпня 2015 року сотні узинчан, усі  рідні, знайомі та  незнайомі  люди, побратими Дмитра  зібралися  на  центральній площі  міста, щоб попрощатися  з  Героєм  та  провести до місця  вічного спочинку. Траурну процесію у небі супроводжував винищувач Повітряних сил України. Поховали Дмитра на Новому міському кладовищі.
Указом Президента України №553/2015 від 22 вересня 2015 року «за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» солдат Гура Дмитро Іванович  нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
22 липня 2015 року Дмитро нагороджений нагрудним знаком  «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).16  червня  2015 року – ювілейним знаком «75 років Васильківській ордена  червоного прапора бригаді тактичної авіації» (посмертно), 25 лютого 2015 року –  нагрудним знаком «Зведений загін повітряних сил».
Спільним розпорядженням голови Білоцерківської районної державної адміністрації та Білоцерківської районної ради від 12.10.2015 року №585/07-о для увічнення пам'яті мешканців району, які віддали життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність України прийняте рішення про занесення імені Гури Дмитра Івановича у Книгу почесних громадян Білоцерківського району «Золотий фонд району» (посмертно).
13 жовтня 2015 року в місті Узин на будівлі загальноосвітньої школи №1, де навчався Дмитро Гура, відкрито меморіальну дошку.
5 травня 2016 року в місті Біла Церква на будівлі Білоцерківського професійного ліцею відкрито меморіальну дошку випускникам, загиблим під час проведення антитерористичної операції на сході України, серед яких ім’я Дмитра Гури.
У місті Васильків Київської області на території 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил Збройних сил України на Алеї пам’яті встановлено пам’ятний знак на честь Героя.
Проте жодна  з  цих відзнак  не замінить  матері  сина, але  хоч  маленькою  відрадою має стати те, що  її  дитина  не забута, він  навіки  залишиться у  пам’яті  поколінь. Так має бути і так буде!
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"