Місто-легенда

Біла Церква – улюблене місто не лише білоцерківців. Часто гості, відвідавши його, залишають тут часточку свого серця. У нас немає столичної метушні, тут легше дихається і спокійніше живеться. Але часом, що прикро вражає, білоцерківці ставляться до свого міста як до провінційного і непоказного. Якби містяни знали, що упродовж віків Біла Церква була цікава монаршим особам, гетьманам і козацьким ватажкам, відомим письменникам, поетам, художникам, артистам і вченим, то, певно, змінили б свою думку. Спробуємо заповнити цю прогалину.

Людмила Полях

Королі та монархи – часті гості

Білу Церкву у різні часи відвідували різні короновані особи. Зокрема, польський король Ян-Казимеж  у 1663 р. під час походу на Лівобережну Україну два тижні перебував у Білій Церкві разом з козацькими ватажками, плануючи відвоювати терени лівобережних полків.

Таємно приїжджала, за припущеннями кандидата історичних наук Євгена Чернецького, до Білої Церкви й цариця Катерина ІІ під час своєї поїздки до Криму у 1787 році. «Офіційно Катерина ІІ відвідати Білу Церкву не могла, бо тоді це були терени іншої держави – Речі Посполитої (державний кордон проходив по р. Стугна: Васильків був на російському боці, а с. Митниця – вже в польських межах). Очевидно імператриця поїхала до Білої Церкви інкогніто, щоб подивитися як тут облаштувалася  її улюблена фрейліна», – пише Євген Чернецький у своїй книзі «Історія Білої Церкви».  

Кілька разів приїжджав до Білої Церкви в гості до графині Олександри Браницької  імператор Олександр І. Перевіряв боєздатність кавалерії на теренах Білоцерківського маєтку графів Браницьких імператор Микола І, який зупинявся у графів. Відвідувала графиню Марію Браницьку у Білій Церкві й імператриця Марія Федорівна у 1916 році, мати імператора Миколи ІІ.

Гетьмани та козацькі ватажки боролися за місто

Якщо короновані особи прибували у Білу Церкву як гості, то гетьмани і козацькі ватажки не лише бували у нашому місті, а й створювали тут резиденції. Зокрема, Петро Сагайдачний, гетьман Війська Запорізького відвідав Білу Церкву у 1621 р., охороняючи з військом патріарха Феофана.

У квітні 1596 року відбулася битва козацьких загонів під проводом Северина Наливайка з польським коронним військом під Білою Церквою. На його честь перейменована одна з вулиць Білої Церкви (колишня вул. Урицького).

Жовтень. 1626 рік. Польські війська та козацькі полки на чолі з Михайлом Дорошенком, дідом гетьмана Петра Дорошенка, розгромили військо кримського хана між Білою Церквою та Фастовом. Михайло Дорошенко багато разів бував у місті та добре знав тутешню козацьку старшину. Відтак серед організованих ним козацьких полків був і Білоцерківський полк. Його внук Петро Дорошенко у 1670 році намагався здобути Білоцерківську фортецю, проте невдало, оскільки на допомогу польському гарнізону прийшла й частина Білоцерківського полку. А нащадок цього роду Дмитро Дорошенко детально описав історичне минуле Білої Церкви у двохтомному «Нарисі історії України».

У 1639 році в с. Мазепинці народився майбутній гетьман Іван Мазепа. Село належало його предкам – білоцерківським старостам Мазепам-Калединським.

І поки малий Мазепа підростає, у 1648 році гетьман Богдан Хмельницький після перемоги над поляками під Жовтими Водами зупиняється табором у Білій Церкві (орієнтовно на нинішній вулиці Лазаретній). У 1651 році з нашого міста гетьман писав листи кримському хану, турецькому султану та російському царю з проханням допомогти у війні з Річчю Посполитою. Та як відомо, тимчасові союзники зрадили Хмельницького і він програв битву під Берестечком. Відтак у нашому місті змушений був укласти ганебний для України Білоцерківський мирний договір.

Тим часом у 1663 році Іван Мазепа полишає службу при дворі короля Яна Казимира та оселяється у власному маєтку в Мазепинцях. А вже у 1704 році переїздить до Білоцерківського замку, де почуває себе у цілковитій безпеці.  До 1709 року мав у Білій Церкві власну резиденцію, яка набула значення правобережної столиці Гетьманщини. Тут скарав своїх зрадників Кочубея та Іскру. За право володіння Білою Церквою змагався з козацьким ватажком Семеном Палієм, який перед тим, у 1702 році, захопив Білоцерківський замок з 10-тисячним загоном під час антипольського повстання. Іван Мазепа зумів скористатися довірою давнього знайомого, арештувати його та відправити до Батурина, звідкіля Палія заслали в російський Тобольськ.

«Здихавшись» конкурента, Іван Мазепа у 1706 році починає будувати церкву в нашому місті (частково збереглася у вигляді Микільської церкви у дворі Преображенського собору). Може б гетьман ще довго володарював у Білій Церкві, та у 1709 році він програв Полтавську битву і змушений був тікати  в турецькі володіння, де й помер. А Семен Палій, реабілітований  царем Петром І, повернувся до Білої Церкви. І хоча за життя ці двоє людей ворогували, сучасні білоцерківці однаково вшановують їхні заслуги у спробі врятувати Україну від поневолення.

Намагалися захопити Білоцерківський замок й козацький ватажок Іван Сірко (1663 рік), гетьман Іван Брюховецький (1665 рік), гетьман Пилип Орлик (1711 рік). Всі – невдало.

Біла Церква надихала на творчість

Звичайно, не оминали Білу Церкву й творчі особистості. Почнемо, з найвеличнішої для кожного українця постаті – Тараса Григоровича Шевченка і відразу розвінчаємо міф. Всі знають таку історію: коли Тарас був козачком свого пана Василя Енгельгардта, то дорогою до Вільно заїжджав разом з паном до Білої Церкви. Олександра Браницька буцімто показала родичу власний маєток і парк «Олександрія». Проте насправді малий Тарас навряд чи бачив Олександру Браницьку та був у парку.

Місцевий краєзнавець Володимир Перерва у своїй книзі «Місто Біла Церква: історія проти міфів» зазначає, що сестра Олександра Енгельгардт (у заміжжі – Браницька) та брат Василь Енгельгардт на той час судилися за землю та спадок Григорія Потьомкіна у 13 700 29 рублів. Брат подавав судові позови навіть імператору Олександру І, але всі суди сестрі програв. Такі стосунки, на думку історика, просто виключали можливість прогулянки брата у супроводі сестри Олександри парком «Олександрія». Після смерті Василя Енгельгардта новим паном малого Тараса став Павло Енгельгардт, який також навряд чи після сімейної сварки міг приїздити до тітки.

Проте дорослим та вже визнаним поетом Тарас Шевченко бував у Білій Церкві. Ці відвідини знайшли своє відображення в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». До речі, цей твір поета спростовує ще один міф про те, що він зупинявся на нічліг в готелі поштової станції (про це свідчить меморіальна дошка на приміщенні, де нині розташований ресторан «Феліні»). Насправді місця там йому не знайшлося.

Відвідував наше місто й письменник Іван Нечуй-Левицький, для якого місто було не чуже, адже у 1866 році настоятелем храму св. рівноапостольної Марії Магдалини був його батько, а його рідна сестра Анна вийшла заміж за священика із с. Трушки, що мав оселю в Білій Церкві (розташовувалася на нинішній Соборній площі поблизу пам’ятника Т.Г. Шевченку). Приїжджав письменник не лише на гостину, а й для того, аби спостерігати за білоцерківським ярмарком біля Торгових рядів. Там він черпав сюжети для своїх творів, там записував українські говірки та слова, які потім ввійшли до словника Бориса Грінченка.

Бував у нашому місті й російський поет Олександр Пушкін. У лютому 1821 року, коли їхав до Одеси на службу до зятя графині Браницької – графа Воронцова, заїжджав до Білої Церкви і навіть був в парку «Олександрія».

Неодноразово перебував у нашому місті єврейський письменник Шолом-Алейхем (Соломон Наумович Рабінович) та полишив спогади про місто у своїх творах. Уперше Шолом-Алейхем приїхав до міста влітку 1884 року як секретар місцевого адвоката Мойсея Епельбаума. Адвокат мешкав по вул. Бердичівській, 22 (нині вулиця Б.Хмельницького), а сам літератор оселився на вул. Клубній (нині вул. Л.Курбаса, у будинку, на місці якого нині розташована книжкова фабрика). Він насолоджувався колоритом місцевих жителів, які стали прототипами героїв його творів. Саме тут у Білій Церкві зароджувалися його твори «Сендер-Бланк», «Стемпеню», оповідань «Ножик», «Сімдесят п’ять тисяч», збірка нарисів «З Бердичівської вулиці».

Життя ще одного письменника Костянтина Паустовського також тісно пов’язане з Білою Церквою. Хлопчик виріс в Україні, на Київщині, куди переїхали його батьки з Москви. Батьки привозили малого з братами до діда-баби на хутір Городище, що був неподалік від Білої Церкви. Тут він рибалив з батьком, милувався місцевим пейзажем та грав у запорізькі битви, адже його батько вважав, що його родовід йде від гетьмана Сагайдачного. До речі, в Білоцерківському економіко-правовому ліцеї навчався правнук письменника – Юрій Паустовський.

Відвідував Білу Церкву й письменник Олесь Гончар, на його честь названа одна з вулиць нашого міста. У романі «Людина і зброя» він описав студентський батальйон Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який брав участь у німецько-радянській війні. Неодноразово бував у Білій Церкві на зустрічах зі студентами та читачами бібліотек.

Були й такі письменники, які не відвідували нашого міста, а просто згадували його в своїх творах, що свідчить про видатну історичну значимість нашого міста. Зокрема, Михайло Булгаков у романі «Біла гвардія» зазначив: «Ще у вересні ніхто в Місті (Києві) не уявляв собі, що можуть спорудити три чоловіка, які мають талант з'явитися вчасно, навіть в такому нікчемному місці, як Біла Церква». Мова йшла про Торопця, Петлюру та Винниченка, які в листопаді 1918 року саме з Білої Церкви за допомогою загонів Січових Стрільців почали наступ на війська гетьмана Павла Скоропадського і саме в нашому місті почалося становлення Директорії УНР.

До речі, й сам Павло Скоропадський був у Білій Церкві. У грудні 1917 року він приїздив до нашого міста, де в будинку Білоцерківської гімназії відбувся Другий з’їзд Вільного козацтва, який відкрив Скоропадський. До речі, фінансово підтримувала козаків і тогочасна власниця Білої Церкви графиня Марія Браницька (Сапега), яку відвідав гетьман та залишив такі спогади: «Всі були веселими, задоволеними і вірили, що нічого не станеться. Все це дещо нагадувало мені бенкет під час чуми». Та вже у січні 1918 року Вільне козацтво у Білій Церкві розгромило «Олександрію», а графиня втекла у Київ, де в жовтні цього ж року й померла.

Власне, це не всі відомі постаті, які бували в нашому місті. Варто назвати ще й композиторів Миколу Лисенка та Кирила Стеценка, історика Миколу Костомарова, політичного діяча Михайла Драгоманова, філософа Миколу Бердяєва, видатного ботаніка Миколу Вавілова, лікаря Миколу Пирогова, реформатора українського театру Леся Курбаса, драматургів та акторів Івана Карпенко-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського, льотчика-космонавта Павла Поповича та інших. Тому містянам варто поважати тисячолітню історію Білої Церкви та не принижувати своє місто примітивною жаргонною назвою на зразок «бецик» чи «бєлка». Чи не так, друзі?

Під час підготовки матеріалу використана інформація з книг Є.Чернецького «Історія Білої Церкви: таємниці минулого та хроніка подій», В.Перерви «Місто Біла Церква: історія проти міфів», статті І.Волинець «Біла Церква та Білоцерківщина у житті та творчості зарубіжних письменників».