«Олександр Дмитренко. Живопис»

18 червня у виставковому залі Білоцерківського краєзнавчого музею відбулося відкриття ювілейної виставки художника-абстракціоніста, голови Київської обласної організації Національної спілки художників України Олександра Дмитренка.
Лада ЗАВІРУХА
Скориставшись можливістю, журналіст «Тиждень» відвідав виставку під назвою «Олександр Дмитренко. Живопис», приурочену до 60-річчя художника, а також поставив митцю кілька запитань.
– Олександре Федоровичу, виставка робіт присвячена вашому ювілею, отже це певний творчий підсумок. Чому тоді були представлені роботи лише за останні 6 років?
– Я вважаю, що це не ювілейна ретроспективна виставка, а лише виставка у мій ювілейний рік. Для того щоб показати ретроспективну виставку, нині немає виставкової можливості. Потрібні достатні виставкові площі та досить великі організаційні та фінансові витрати (оформлення, транспорт для переміщення творів, документальне оформлення для вилучення творів із різних музейних колекцій тощо). Можливостей для здійснення такого «проєкту» у мене сьогодні немає. Більше того, я не вважаю, що сьогодні це потрібно робити. На мою думку, для глядача набагато цікавіше дивитися виставки більш «компактні», у них є перевага – в них зафіксована мить, сьогодення художника. Було лише три роботи з 80-х років минулого століття («Людина з книгою», «Смерть Франца Марка» та «Композиція»). Мені здається, що вони абсолютно співпадають з тим, що мене турбує сьогодні. Інші 19 полотен – 2013-2019 років.
– Чим ви керувалися, коли обирали роботи для виставки – вибирали ті, які сподобаються глядачеві, чи ті, що дорогі перш за все вам?
– Тут все просто. Обиралися лише ті картини, які разом у цій музейній залі створювали б єдину експозицію, єдиний живописний «ансамбль». До того ж вони усі повинні відображати ту живописну мову, якою я сьогодні «розмовляю». Звичайно, серед робіт є такі, що побували вже на різних всеукраїнських, міжнародних виставках, репродукції, яких надруковані у каталогах і журналах, але є і роботи ще невідомі глядачам. Але всі ці твори абсолютно відповідають тому, що я вмію в живописі – не більше і не менше.
– Наскільки складно вибрати самому із маси робіт, адже вони всі ваші улюблені, викохані, у них вкладені спогади, події, переживання?
– Твори живуть власним життям. Вони належать мені лише поки стоять на мольберті, поки я над ними працюю. Після завершення вони належать мені лише формально, номінально. Тому я ставлюся до полотен, коли готую виставку, як глядач і скоріше турбуюся про те, щоб мені та іншим таким глядачам як я було комфортно і цікаво ходити серед творів і роздивлятися.
– Чи була якась тема, яка б об’єднувала картини, представлені на виставці?
– Тема усіх художніх виставок, на мій погляд, може бути лише одна – життя. Так, дійсно, бувають у цієї теми звужені звернення. Наприклад, сільський краєвид або образ жінки, дитини, війни та миру… Але все одно це про життя, про його силу та ніжність, вічність і незахищеність… У цій виставці, якщо обирати з життя щось конкретне, я мав на увазі весну! Хай виставка і відбувається у літньому червні.
– Вас дуже засмучує, коли картини не подобаються якомусь глядачеві?
– Творчість за своєю природою не передбачає особистість одного лише художника. Вона націлена на реалізацію чудової ідеї взаємодії: витвір мистецтва – глядач. Саме з двох полюсів, на одному з яких знаходиться глядач, а на іншому – художник, матеріалізований у витвір мистецтва, і виникає ця чудова «електрика». Тому художник повинен творити на повну силу свого обдарування, але в той же час він має бути готовим до того, що сприйняття глядача може стати неочікуваним для нього. Я не розумію тих авторів, які «зобов’язують» глядача розуміти та схвалювати їх твори. Художня творчість – завжди експеримент і, як відомо, експеримент може бути невдалим. Хіба є у художника час і сили сумувати з приводу невизнання, непорозуміння з іншими людьми? Я вважаю, у художника часу для цього немає. Бо він творить безперервно.
– Продовжіть речення: «Писати – це можливість…»
– … реалізувати основну ідею Господа Бога. Бо він створив людину за своїм образом, тобто творцем. Людина повинна створювати. Для художника – це художні образи, наприклад, живописні.
Ось така вийшла розмова, а нам залишається лише побажати Олександру Дмитренку здоров’я і наснаги, а також зазначити, що виставка працюватиме до 1 липня.

Олександр Дмитренко, український художник-живописець, член НСХУ з 1995 року.

Народився 6 червня 1959 року у Владикавказі в родині художника-педагога Федора Дмитренка та провізора Наталії Дмитренко.
У 1981 році закінчив із відзнакою Північно-Осетинський державний університет, отримав спеціальність «географ, викладач», у 1984 році – Одеський державний педагогічний інститут ім. К.Д. Ушинського за спеціальністю «вчитель креслення і малювання».
З 1982 року живе і працює в Білій Церкві, з 1985 року – голова Спілки професійних художників міста. Від 1996 року – засновник і директор Білоцерківської академічної художньої школи.
З 1995 року – член Національної спілки художників України (секція живопис).
Професійний джазовий музикант, керівник ансамблю «Джаз + Jazz».
У 2004 році Олександр Дмитренко став лауреатом літературно-мистецької премії ім. І.С. Нечуя-Левицького, у 2018-му – лауреатом премії в галузі образотворчого мистецтва ім. І.М. Сошенка.
Учасник всеукраїнських і міжнародних мистецьких виставок.