Ольшевський Ярослав Борисович

Ольшевський Ярослав Борисович
«Світячи іншим – згорів  сам…»
За його плечима сотні врятованих життів,  тисячі пацієнтів вдячні за добре, щире серце, професіоналізм та умілі  руки. Його називали хірургом  від Бога і були впевнені, що ще дуже багато добра він зможе  принести у цей світ. Йому випала доля пройти пекло російсько-української війни і більше ніколи не забути очі молодого, смертельно пораненого воїна, який просив лікаря, щоб врятував його, що він не хоче помирати, він хоче жити… Ім’я військового лікаря – підполковник  медичної служби, начальник травматологічного відділення Білоцерківського шпиталю Ольшевський Ярослав Борисович. Схиляємо  голови перед пам’яттю медика, який світячи іншим, згорів  сам…
10 березня 1976 року в сім’ї військовослужбовців Марії Іванівни та  Бориса Степановича Ольшевських, які  вже  виховували доньку, народився довгоочікуваний  син.  Батьки хотіли для хлопчика щасливої та яскравої долі, щоб був сильним і мудрим, тому нарекли древнім слов’янським ім’ям  Ярослав, на честь засновника м. Біла Церква, в  якому хлопчик народився, князя Київської Русі  Ярослава Мудрого.
У 1980 році, коли Ярославу виповнилося чотири роки, авіаційного техніка Бориса Степановича Ольшевського було переведено  для подальшого проходження  служби до  південної  групи  військ на територію Угорщини, за  чоловіком переїжджає вся родина. Тому початкову освіту Ярослав Ольшевський отримав за  межами України, а  після повернення родини до Білої Церкви у 1986 році  продовжив навчання у загальноосвітній школі №5, яку з успіхом закінчив у 1993 році – в  атестаті  юнака була лише одна четвірка з  української мови,  всі  інші п’ятірки.
Навчаючись у школі, Ярослав до  8-го класу був переконаний, що так  само як і тато, буде військовим. Тому не лише добре навчався, але й активно  займався спортом, захоплювався боротьбою та каное, загартовував тіло, виховував характер. Проте, важко захворіла мама, яка після повернення з Угорщини служила на посаді інженера-економіста в квартирно-експлуатаційній частині та у 1986 році була направлена для ліквідації  аварії на Чорнобильській АЕС, де отримала значні дози опромінення, і потім змушена  була впродовж року лікуватися та відновлювати здоров’я. Саме тоді Ярослав захопився медициною, але й з армією розлучатися не хотів,тому вирішив, що стане військовим лікарем. Щоб пересвідчитися у правильності обраного фаху, вже з 8-го класу під час літніх  канікул працював  санітаром  на  Білоцерківській станції швидкої та невідкладної медичної допомоги.
У той час вступити до медичного інституту було дуже складно, але поставивши собі за мету присвятити подальше життя медицині, Ярослав  Ольшевський наполегливо йшов до втілення її у життя. Ретельно готувався до вступних екзаменів і відразу після закінчення школи його мрія  здійснюється, він стає студентом лікувального факультету Дніпропетровської  медичної академії. П’ять років навчання промайнули дуже швидко і вже у  1998 р. Ярослав Ольшевський повертається до Білої Церкви та проходить інтернатуру в Білоцерківській міській лікарні №2 зі  спеціальності хірургія. Його вчителем стає легендарний білоцерківський хірург Григорій Дем'янович Ковбасюк. Для Ярослава наставник став прикладом професіоналізму та людяності, відданості справі та  самопожертви на шляху до порятунку хворих.
Талановитий, перспективний, грамотний молодий хірург відразу  звернув на  себе  увагу. У  березні  2001 року  на  запрошення  начальника Білоцерківського військового шпиталю полковника Самарського Миколи Івановича призивається до лав Збройних Сил України та відразу стає старшим  лікарем-ординатором хірургічного відділення.
Лікувати тіло, а віддавати душу. У цьому й полягає видатна місія лікаря. Робота медика складна у будь-який час, проте особливо непросто, коли ти військовий хірург і від тебе, від твоїх знань і умінь залежить  найдорожче – людське життя. У військовому шпиталі талант Ярослава Борисовича, як високопрофесійного хірурга проявився повною  мірою. Колеги по роботі відразу відзначили його культуру спілкування, людяність і  сумлінність та до того ж Богом даний талант допомагав виконувати  найскладніші хірургічні втручання, він брався навіть за, здавалось би, безнадійні  випадки. Він уболівав за кожного свого пацієнта. Зі спогадів мами Марії Іванівни, Ярослав, якщо у  нього лікувався якийсь  солдат, а не було ліків чи їжі, то все винесе  із дому, аби той  ні у чому не мав  потреби.
Займаючись хірургією, Ярослав Борисович проходить ще й додаткові  курси з травматології, вивчав і впроваджував у  практику  новітні  технології надання медичної допомоги травматологічним хворим. Останнім часом  захопився і пластичною хірургією, маючи намір розвиватися і в цьому напрямку.
У той же час Ярослав Борисович дуже дорожив своїм сімейним вогнищем, своїм надійним тилом – родиною,  яку сильно любив. Дружина, також лікар, подарувала Ярославу двох чудових діток: сина Олександра та  доньку Марію. В родині панували злагода та взаєморозуміння, в любові  виховували дітей, не забували й про батьків. Коли випадала нагода, у  вихідні  чи відпустки намагалися подорожувати. Родинні подорожі – то була чудова нагода побути всім разом, що випадало не  так часто, як хотілося б.
Крім того, Ярослав Борисович дуже любив природу, його справжнім захопленням була риболовля. Він мав цілий арсенал рибальського   спорядження. Можливість посидіти десь на березі річки чи озера з вудкою   дозволяла Ярославу відновити  сили, щоб потім знову і знову повертатися  в операційну, на  своє  поле битви  та  перемагати.
Родина Ярослава Борисовича з розумінням ставилася до того, що їх тато дуже багато часу віддавав роботі та своїм хворим. Якщо він був на  прийомі, то працював до останнього пацієнта, а часто йшов рятувати людей і у вихідні дні.
У березні 2014 року, з початком антитерористичної операції на Донбасі, у якій були задіяні військовослужбовці Міністерства оборони України, Білоцерківський військовий шпиталь отримав завдання невідкладно  розгорнути польовий військовий шпиталь у районі бойових дій. На виконання  наказу  було  сформовано  першу групу медичних працівників, до  складу якої увійшли лікар-хірург, лікар-анестезіолог, медичні сестри та  водії. Бригада трьома машинами – автоперев’язувальна, машина швидкої допомоги на базі «ГАЗ-66», військовий КамАЗ – 15 березня 2014 року виїхали у зону АТО, район дислокації 72-ї окремої механізованої бригади, яка у ті дні виконувала бойові завдання, обороняючи міста Маріуполь та Волноваху. У складі першої групи медиків виїхав у зону бойових дій і майор Ольшевський Ярослав Борисович.
Планувалося, якщо  бойові дії  затягнуться,  техніка буде залишатися, а медичний персонал змінюватиметься. Спочатку ротації були помісячно,  проте далі час збільшиться до двох, трьох місяців, а це вже було набагато складніше і фізично, і морально. Перша ротація у зоні АТО лікаря Ольшевського тривала місяць, він налагодив роботу польового шпиталю,  піклувався про його забезпечення всім необхідним, своєчасно та якісно  надавалася медична допомога. У цей період було більш-менш спокійно і  наприкінці  квітня Ярослав Борисович  повернувся до Білої Церкви.
Перепочинок був недовгим, вже 25 червня 2014 р. майор Ольшевський  вирушив у зону АТО вдруге і перебував до 26 липня 2014 р. То були найважчі, найстрашніші, найтрагічніші дні у його житті.  Ситуація у зоні  АТО надзвичайно загострилася, проросійські бойовики почали застосовувати важку артилерію, установки залпового вогню «Град», міномети, потік поранених не переривався ні на день, а справжнє пекло розпочалося з 11 липня 2014 року.
У ніч на 11 липня 2014 прикордонники 2-ї мотоманевреної групи ДПСУ, а також військовослужбовці ЗСУ, що входили до батальйонної тактичної групи, сформованої з підрозділів 24-ї механізованої, 72-ї механізованої та першого батальйону 79-ї аеромобільної бригад вийшли в опорний пункт у районі селища Зеленопілля, за 17 км на південний схід від міста Ровеньки Луганської області, із завданням щодо прикриття визначеної ділянки державного кордону. О 4.30 ранку з території Російської Федерації у їхній бік було відкрито вогонь з реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град», який вразив розташування українських сил.
Внаслідок обстрілу 37 військовослужбовців ЗСУ та прикордонних військ загинули,  понад 100 було поранено. Таких ушкоджень лікарі ще не бачили: травматичні ампутації ніг, рук, важкі поранення черевної  порожнини, голови. Солдати стогнали, кричали і плакали від болю, з  великою  надією дивлячись на лікарів, які робили все, що було можливо у тих  умовах, щоб зберегти життя, але врятувати вдавалося не всіх. Юнаки, яким би ще жити і жити, помирали на  руках.
Повторні ворожі атаки із систем залпового вогню «Град» та мінометів  підрозділи 72-ї ОМБр зазнали 14 та 15 липня 2014  р. в  районі м. Амвросіївка  Донецької області. Крім того, у ті дні поранені поступали не лише із 72-ї бригади, але й інших підрозділів, які  знаходилися  поряд і також потрапляли під ворожий вогонь. Медиків не вистачало, медичні сестри не встигали  оглядати поранених, долучалися і лікарі, важких відразу відправляли до операційної, щоб хоч трішки стабілізувати стан, а вже потім військовою  авіацією поранених десятками відправляли в шпиталі Дніпра, Харкова, Одеси, Вінниці.
 У ті  дні  Ярослав Борисович практично  не відходив  від операційного  столу, поранені йшли один за одним, усі важкі, для них він був янголом у  білому халаті. З такими видами поранень Ярослав також зустрівся вперше, але дякуючи професіоналізму, лікарській інтуїції, силі волі, характеру, бажанню битися за кожного пацієнта до останнього, йому вдалося врятувати не один  десяток  захисників, які  вдячні  своєму  хірургу  за  життя. Ярослав дійсно  кожного  пропускав  крізь серце і  надзвичайно засмучувався, якщо рани були несумісні  із  життям і він  нічим допомогти  не міг.
Працювати в ті дні  доводилося  в  екстремальних  умовах,  обстріли не  вщухали, осколками було посічено медичний транспорт госпіталю,  постраждала машина, що слугувала за операційну. А тим часом потік поранених не зупинявся і Ярослав Борисович рятував бійців прямо на  землі,   серед соняшників, а за асистента був військовий капелан Дмитрій із  гарнізонної  церкви, що на території Білоцерківського  шпиталю.
Під час одного із обстрілів Ярослав Борисович знаходився в  операційній, яку вже тоді обладнали у бліндажі, раптом почув, як його  кличуть нагору. Лікар вибіг на поклик і побачив, що у одного із бійців  влучив осколок міни і відсік ногу, той стікав  кров’ю і  просив  про допомогу. І  саме у ту мить в  бліндаж, де нещодавно  знаходився Ярослав, влучила міна, вщент його зруйнувавши. Сам Бог врятував  лікаря від загибелі.
У зоні бойових дій Ярославу дали позивний  «Бинт»,  у тому хаосі все, що йому було потрібно – це якомога більше бинтів, вати та кровоспинних  засобів, яких надзвичайно не вистачало. А одного дня він навіть змушений  був рвати на бинти свої  футболки, щоб рятувати бійців. 
Після  завершення  другої ротації додому повернувся  дуже  стомленим і  спустошеним. Зі спогадів  мами, він повернувся зовсім іншим, від того  спокійного, завжди усміхненого та завжди позитивно налаштованого Ярослава, якого всі знали, майже нічого не залишилося. Він повинен був  відпочити не лише тілом, але і душею. Від  усього, що пережив у липні 2014 року в зоні АТО,  відходив  дуже важко. Допомагала родина і  робота, до якої Ярослав Борисович  знову  повернувся.
А тим часом бойові дії на Донбасі не припинялися. Медичний  персонал госпіталю знову і знову, змінюючи один одного повертався на  війну. 1 жовтня  2014  р. майора медичної служби Ольшевського вже  втретє командирують у зону бойових дій рятувати поранених  бійців. Нова ротація тривала  до 13 листопада  2014  р., місцем дислокації була  Волноваха. І знову Ярослав Ольшевський витягував хлопців з того світу, працював на  виснаження,  не шкодуючи себе, а інакше він і не  вмів.
Повернувшись до Білої Церкви, одразу взявся до роботи. У грудні  2014 року у зв’язку із початком бойових дій на Донбасі Білоцерківському шпиталю дозволили розширити штати та відкрити нове травматологічне відділення. Хто його очолить,  сумнівів у начальника  шпиталю не було – таку відповідальну справу відразу доручили Ярославу Борисовичу. Він  займався організацією роботи відділення, його матеріальним і кадровим  забезпеченням. Але пережите на  війні не відпускало, стан здоров’я лікаря погіршувався. Від контузій, яких зазнав під час обстрілів у зоні АТО,  мучили головні болі, погіршився слух. На деякий  час був госпіталізований до Київського військового шпиталю, а коли трішки стало ліпше, знову  занурився у роботу.
У лютому 2015 р. майор Ольшевський отримав статус учасника  бойових дій та військове звання  підполковника медичної служби.  Якими були останні дні життя Ярослава Борисовича  розповів його колега та друг,  майор медичної  служби Макаричак Павло Іванович:
– Тими днями все було як завжди, планували, як привітаємо жінок шпиталю з 8 Березня. Ярослав готувався відзначити 10  березня  і  свій День народження. Разом оперували, у понеділок я у нього був асистентом на  операції, а у вівторок – він у мене. У середу, 4 березня 2015 р. Ярослав  працював за  звичним  графіком: п’ятихвилинка, огляд  хворих, операція, а  потім вийшов пообідати і вже не повернувся. Через деякий  час стане відомо,  що у Ярослава Борисовича Ольшевського не витримало серце. Війна  наздогнала. Військовий лікар пішов у  вічність, не доживши до свого 39-го дня народження лише шість днів…
Від того дня минуло чотири роки. Важко згадувати все пережите   батькам, сестричці, дружині, дуже сильно не вистачає тата дітям. Загибель Ярослава Борисовича стала великою несподіванкою та бідою і для  колективу Білоцерківського військового шпиталю. І як  сказав про свого підлеглого Самарський Микола  Іванович: «Ярослав був лікарем і людиною від Бога – це непоправна втрата для всіх нас, надзвичайно шкода…». У військовому лікувальному закладі планують відкрити на честь мужнього лікаря  куточок  пам’яті, щоб не забували справжніх Героїв…
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"