Сергій Мимренко: «Італійці приїхали на ЧАЕС в захисних костюмах, а я був у безрукавці»

 

У попередньому випуску газети «Тиждень» ми розпочали публікувати інтерв’ю з ліквідаторами аварії на ЧАЕС. Тож у цьому номері розкажемо про ще одного ліквідатора, білоцерківця Сергія Мимренка, колишнього працівника державтоінспекції, який місяць прослужив в чорнобильській зоні, патрулюючи вантажівки, що вивозили з даху реактора радіоактивний графіт. Сергій Петрович з тих людей, які про власні заслуги говорити не любить, каже, що просто виконував наказ. І хоча той наказ коштував йому втрати ніг, проте розповідає він про період перебування в зоні ЧАЕС вкрай лаконічно. І в такі моменти чомусьзринають в пам’яті оті псевдогерої, які на кожному кроці б’ють себе в груди, вимагають пільг, «качають» права, а на повірку виявляється, що і близько там не були.

 

                                                                                                                                                                            Людмила ПОЛЯХ

  • Сергію Петровичу, як ви потрапили в зону ЧАЕС?
  • Я служив у білоцерківському райвідділі міліціїдержавтоінспектором. У 1987 році наказом управління внутрішніх справ був направлений в Чорнобиль на ліквідацію наслідків аварії. Супроводжував вантажівки, які вивозили графіт з даху реактора та перевіряв їхній технічний стан, охороняв могильники техніки в Прип’яті, яка також випромінювала радіацію. Фон радіоактивний був дуже високий – до 500 рентген, я отримав значну дозу опромінення. Дозиметри у нас були, проте вони неефективні. У нас точний дозиметр був у чорнобильському райвідділі міліції, ми після поїздки в зону підходили до нього, а він такий великий, як банкомат, і заміряли отриману дозу. Так ось зверху менша кількість радіації, трохи нижче – більша, а на ногах взагалі звуковий сигнал вмикається, а це означає, що випромінювання – понаднормове. Це й зрозуміло, адже на ногах осідало найбільше радіоактивного пилу.
  • Скільки часуви там пропрацювали?
  • Місяць. Мешкали в Чорнобилі, всі будинки на той час вже були вільні, нас розселяли по кілька чоловік в порожніх квартирах місцевих мешканців. Штаб розташовувався в Чорнобильскому ДРБУ. Зі мною працювали державтоінспектори з усієї України. Начальником був керівник Богуславського ДАІ.
  • Ви поїхали на завдання через рік після аварії, тобто вже точно знали, що таке радіація і чим така робота загрожує. Як наважилися?
  • Я все життя пропрацював в органах, вихований зі школи, що захист країни – понад усе. І завжди був швидкий на підйом. Надійшовнаказ, що треба їхати  в Афганістан, то ми з другом першими руки підняли, але нас тоді не взяли. Треба було їхати супроводжувати олімпійський вогоньу 1980 році, ми там. У 1985 році фестиваль молоді в Москві проходив, треба було дві людини, то відразу відгукнувся. У 90-роках була проблема з невиплатою пенсій чорнобильцям, треба було їхати на мітинг, я відразу згодився. Так і тоді було: надійшов наказ – я поїхав виконувати.
  • У вас був якийсь захисний костюм в зоні?
  • Не було часу думати про безпеку, треба було виконувати роботу. Нам видавали лише марлеві респіратори. Пригадую в зону вирушав автобус з італійцями, я не пам’ятаю, яка була їхнямісія, проте вони зіштовхнулися з нашим ЗІЛом. Я оформлював ДТП, на місце приїхав в пілотці та тенісці, а італійці з автобуса вийшли, як космонавти, в скафандрах.
  • Яке було ваше перше враження, коли ви побачили саркофаг по приїзду на місце?
  • Словами таке не передати. Величезна будівля і розвалена… Це якої сили був вибух, щоб так її зруйнувати. Вже на той час скільки було покладено зусиль щодо ліквідації наслідків, але при цьому реактор виглядав так, наче відразу після вибуху.
  • Коли відчули погіршення стану здоров’я?
  • Після повернення мене відразу відправили на реабілітацію, проте згодом відчув, що з ногами погано, болять і мерзнуть. Як вийшов на пенсію, стало ще гірше. Довелося спершу ампутувати одну ногу, затим іншу. Тепер я інвалід І групи, маю першу категорію ліквідатора аварії на ЧАЕС. Раз на рік маю право поїхати на лікування в санаторій. Лікуюся в госпіталі МВС Київської області.
  • Звідкіля ви родом?
  • З Білої Церкви, живу в тій хаті, де й народився. Навчався в першій школі.
  • А як вирішили обрати професію міліціонера?
  • Після закінчення школи я хотів поступити в Київський автодорожній інститут, проте не зміг. Пішов працювати на завод «Сільмаш», закінчив курси водіїв. Як служив в армії, то потрапив в навчальний центр для сержантського складу, посеред навчання мене забрали на службу в особливий відділ КДБ. Там я зустрів багато розумних людей. Мене направляли від особливого відділу Прикарпатського військового округу поступати у Вищу школу КДБ в Москві, проте там дуже висока конкуренція. Туди вступали офіцери, а я простий сержант. Я не поступив. Повернувся до Білої Церкви і вирішив поєднати водіння і безпеку, відтак пішов працювати в ДАІ. Служив начальником відділу дізнання дорожньої міліції на відрізку траси від Києва до Жашкова. Це не лише оформлення ДТП, а й ведення справи до пред’явлення обвинувачення. Аварій було дуже багато, також займався розслідуванням розбоїв, грабежів. За рік порушених кримінальних справ мав близько 120, ще по 250 дрібних порушенняхдоводилося  відмовляти у порушенні справи. Маю 20 років міліцейського стажу.
  • А після виходу на пенсію де працювали?
  • Після завершення служби працював заступником директора райспоживспілки. Наразі я є членом Ради ветеранів внутрішніх справ, підтримую контакти з колегами, веду напрямок державтоінспекції. У рамках ради ми вітаємо колег з днем народження чи збираємося на похорон того, хто вже відійшов у вічність, вирішуємо питання допомоги тим, хто цього потребує.
  • Розкажіть, будь ласка, про свою родину.
  • У мене є двоє дітей: донька та син. Доня подарувала внуків, працює в торгівлі. Пішла по стезі мами, адже моя дружина за професією товарознавець. Старший внук вчиться на програміста в Києві, внучка  незабаром їде на міжнародний турнір в Хорватію з волейболу. Син професійно займається фехтуванням, був учасником чемпіонату світу в Португалії, Південній Кореї, учасником кубка світу в Ізраїлі, де посів третє місце, брав участьу міжнародних турнірах в Угорщині, Німеччині, Польщі. Має багато нагород, медалей, кубків. Навчався в першій спортивній школі, а затим перейшов в спортивний ліцей в Києві.
  • Звідки у них така любов до спорту? Можливо, ви теж спортом захоплювалися?
  • Я призер України з боксу, займався ще з шкільних років, ходив на тренування в спортивний зал, який на той час був розташований в Преображенському соборі. Спортивні навики мені дуже допомагали пізніше на службі, бо я не боявся йти на затримання злочинців. А доводилося йти з кулаком і проти пістолета, і проти ножа.
  • Ви –відважна людина. І професія у вас така, що часто доводилося бачити жахливі речі, які трапляються під час ДТП.
  • Найбільше запам’ятався один випадок. Їхали люди на новій Skoda на відпочинок в Болгарію, вдарилися в бордюр, виїхали на зустрічну смугу, де зіткнулися з КаМАЗом, який перевозив у причепі кавуни. Причіп перевернувся, кавуни розсипалися. У Skoda – всі загинули. Місце аварії залито кров’ю. Я оформляю ДТП. Зупиняється машина, виходить мужик і каже мені: «Слухай, а можна я кавуна візьму?» Ті кавуни в крові…Я йому як дав «кавуна», то летів на зустрічну смугу…

           Дякуємо за розмову

 

Сергій Мимренко – людина надзвичайно скромна, до роботи ставився дуже добросовісно, людяний. Він такий, що як раз з ним поспілкуєшся, то і ще хочеться зустрітися. Ми за ним приїжджаємо, забираємо на наші засідання ради ветеранів, він бере активну участь, або, коли гірше себе почуває, запрошує нас до себе додому на зібрання. Незважаючи на те, що в нього така складна доля, він ніколи не скаржиться. Чи болить йому, чи ні, він завжди посміхається. Щоб не бути тягарем для рідних, навчився сам готувати, пече дуже смачну картоплю, торти, пиріжки. Не падає духом. Я стараюся допомогти йому, пишемо звернення за програмою «Турбота», щоб місто надало допомогу на ліки, адже в нього такі витрати забирають значну частину пенсії. Сергій Петрович – великий молодець!

P.S. Сергій Мимренко нагороджений медаллю «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС», пам’ятною медаллю до 30-річчя аварії на Чорнобильській АЕС «За заслуги», медаллю «На пам'ять 1500-річчя Києва», медаллю «За вірність українському народу», нагрудним знаком «Хрест Чорнобиль 1986», орденом «Герой Чорнобиля» та іншими відзнаками.