Сергій Романчук: «Моє життя і думки постійно обертаються навколо легкої атлетики»

Так починається наша розмова із головним тренером штатної збірної команди України з легкої атлетики Сергієм Романчуком, який 28 грудня минулого року отримав звання заслуженого тренера України з легкої атлетики.

Лада ЗАВІРУХА

Далі ми говоримо про Сергія Івановича, його становлення як спортсмена і тренера, і подальше його зізнання: «Я завжди фанатично відданий спорту», – принаймні у мене не залишає жодних сумнівів у тому, чому Сергій Романчук отримав звання заслуженого.

Але про все по черзі.

Народився Сергій Романчук у Чорнобильському районі, мешкав із сім’єю у м. Прип’ять, батьки працювали на Чорнобильській атомній електростанції. Батько – на другому енергоблоці, мама була бухгалтером.

– У 1986 році я закінчив 10 класів, займався легкою атлетикою, на той час уже 5 років, був призером України у юнацьких змаганнях. Мріяв вступити до університету спортивної медицини, стати спортивним лікарем. Якщо не вийде, планував займатися у Георгія Трофименка, заслуженого тренера України (нині покійного), який працював у Білій Церкві. Проте сталася аварія на ЧАЕС і спортивну школу евакуювали в Ялту. Тренер сам знайшов мене, але для того, щоб можна було тренуватися, потрібно було навчатися – от я і вступив у технікум м’ясної і молочної промисловості. Потім став призером Чемпіонату СРСР серед юніорів, у 1988 році отримав звання майстер спорту.

Був чемпіоном України, брав участь у молодіжних іграх СРСР, у 1989 році дебютував у марафоні. Потрапив у збірну команду СРСР. У 1992-му брав участь у доборі на Олімпійські ігри, був третім. Потім була участь у Кубку світу, проте 1998 року у 30 років розбився на машині і про спортивну кар’єру високих досягнень довелося забути, – констатує Сергій Романчук.

Потім спортсмен із дружиною мешкав у Франції, виступав за французькі клуби, але, говорить Сергій, залишалося відчуття певної незавершеності. Адже як спортсмен він відбувся не у тій якості, як сподівався у юності… заважали травми, проблеми із здоров’ям, напевно вплинула аварія на ЧАЕС.

Певний час Сергій Романчук займався власною справою, а з 2000-го почав працювати тренером у Київському обласному інтернаті спортивного профілю (з 2012 року Центр олімпійської підготовки). У 2002 р. став старшим тренером, у 2016 – головним тренером штатної збірної команди України з легкої атлетики.

– Це дещо інша робота, офісна, спочатку не дуже був задоволений, проте і сьогодні маю вихованців, залишаюся практикуючим тренером, напевно, єдиним із головних тренерів. Хоча в посадових інструкціях прописано, що не повинен мати своїх учнів, проте для мене зробили виняток, оскільки в Білій Церкві у мене залишилися два вихованці Ігор Олефіренко і Володимир Киц, – розповідає тренер.

Отже, Сергію Романчуку вдалося реалізуватися у власних учнях, за їхні досягнення він і отримав звання Заслуженого. Воно стало до певної міри подарунком, адже торік тренер відсвяткував ювілей від дня народження.

– Я вважаю, що заслужив це звання, принаймні мені за нього не соромно, – зізнається Сергій Романчук і визнає, що величезний вплив на нього як на тренера мав саме Георгій Трофименко. Він умів створити таку атмосферу, що до нього хотіли потрапити спортсмени з усього колишнього Союзу. Бере приклад Сергій Іванович і з Валентини Коваленко та Людмили Сарани – справжнього гуру дитячого спорту.

– Тренер має бути і психологом, і педагогом. Ти не просто готуєш спортсмена, а виховуєш особистість. Мені говорять, що у мене це виходить, – ділиться тренер і додає: «Мене непокоїть, що сьогодні тренерами стають від безвиході, а для того щоб працювати з дітьми, потрібно вміти їх надихати, підтримувати. Це дуже складна скрупульозна робота».

Але це комплексне питання… Засмучує Сергія Романчука і те, що сьогодні у місті саме для спортсменів-початківців не створено достатніх умов для тренувань.

– Легка атлетика у Білій Церкві нині у неналежному стані, в першу чергу тому, що немає достатньої легкоатлетичної бази. Давно немає стадіону на масиві Леваневського, 10 років у жахливому стані перебував стадіон «Трудові резерви», немає ні легкоатлетичного манежу, ні Палацу спорту, про які дуже багато говорили, – зазначив Сергій Романчук.

Проте, як то кажуть, надія ще жевріє у серці тренера.

– Сьогодні мене радує, що дуже багато людей займаються спортом, хай і на аматорському рівні. Їх цікаво тренувати, хоч і дуже складно: такі спортсмени потребують постійної мотивації. Проте витрачені тренером сили із часом окупляться, тому що ці люди приведуть у спорт своїх дітей і, вірю, навіть впевнений, із аматорського спорту виросте із часом спорт значних досягнень.

І номер один на цьому шляху для міста на сьогодні – стадіон «Трудові резерви», у хорошому стані, з якісним ремонтом. Тут можна буде проводити тренування і збори, а це все також додаткові надходження і поступовий розвиток, без якого неможливе життя, – на такій мажорній ноті ми і завершуємо наше спілкування із заслуженим тренером України з легкої атлетики Сергієм Романчуком.