Сяйво  посмішки  «Дяді Вані»… 

Войтенко Іван В'ячеславович

Минули перші  роковини, як  не повернувся  із бойового завдання «Дядя Ваня», так з великою любов’ю та повагою побратими називали командира інженерно-саперного  взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, старшого прапорщика Войтенка Івана В’ячеславовича. Загибель Героя стала  великою втратою не лише для рідних, але й для всіх, хто знав його: «Не вірю… Ти завжди був з посмішкою… Ти завжди був прикладом. Ні, ти і є приклад мужності, патріотизму та оптимізму! Спи спокійно, Ваня… Дякую за все», «Не віриться, та й не хочеться в це вірити. Напевно тут слова зайві. Земля пухом, Іване. Ти був справжнім сином України і чудовою людиною». «Дядя Ваня, ти був справжнім другом, братом і батьком… Ти дуже болісна втрата для нас усіх».  Перший рядок у Книгу життя Героя був записаний  22 січня  1974  року, коли у селі  Вільна  Тарасівка на  Білоцерківщині в родині сільських трударів Войтенків народився син, якого нарекли Іван. Ваня був змалечку дуже добрим і  світлим хлопчиком, справжньою  радістю та милістю, яку подарував Бог батькам. У характері  дитини відразу проявилися риси доброти і ніжності, благородства та відваги, життєвої сили та наполегливості і таким він залишався впродовж  усього  життя.
Закінчивши у 1989 році Вільнотарасівську  восьмирічну школу, Іван поступає до Білоцерківського професійно-технічного училища №15 (нині Білоцерківський професійний ліцей), де отримує робітничу  спеціальність «Електромонтажник з освітлення та освітлювальних  мереж». Після закінчення училища у 1992 році, як годиться  кожному  юнаку, йде служити до лав Збройних сил України. Вперше  одягнувши військову форму та на урочистому шикуванні виголошуючи присягу, не думав тоді ще молодий  юнак, що впродовж  25 років,  10 місяців і  8 днів, до останньої  хвилини свого  життя, буде віддано та чесно служити Україні й українському народові, виконуючи почесну місію захисника рідної землі. 
Проте людина сама обирає долю, керуючись власними  принципами та переконаннями. Іван Войтенко вважав за честь  служити у війську, він не боявся  труднощів служби  та  як  справжній  чоловік  із  сильним  характером і палким серцем був готовий усе  життя присвятити служінню людям та своїй державі, яку щиро любив і  патріотом  якої був. 
У березні 1994 року після демобілізації солдат Войтенко залишається у війську на надстрокову службу та призначається  командиром відділення взводу зв’язку інженерно-саперного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Відповідальний, дисциплінований, працелюбний воїн, відразу дав зрозуміти командирам,  що рішення  служити у  Збройних силах України не випадкове, на нього можна покластися та доручати найвідповідальніші завдання. Івана направляють  до міста  Кам’янця-Подільського, овіяного славою багатовікових змагань за волю України. Саме у цьому легендарному місті навчається у роті  прапорщиків, удосконалює майстерність із саперної справи, а ще зустрічає справжнє кохання, знайомиться з чудовою дівчиною з красивим ім’ям Діана. 
В  останні дні грудня 1994 року Іван повертається до Білої Церкви з молодою дружиною. Діана виросла у сім’ї військового і  була готова забезпечувати чоловіку надійний тил, стала люблячою дружиною, а незабаром і чудовою мамою. У молодого подружжя  народилася донька Аліна, а через два з половиною роки Діана Василівна подарувала  чоловіку і сина В’ячеслава. 
Іван В’ячеславович у свою чергу дуже любив дружину, дітей, вважав, що сім’я – це найголовніше у житті. Він  робив усе  можливе, щоб  близькі  йому люди  почувалися  по-справжньому  щасливими. Було непросто, мешкали на  приватних  квартирах,  мріяли про власне  житло, часом не вистачало коштів на необхідне, доводилося  економити, але у  їхньому  будинку завжди було гамірно та  весело. Їх Ваня був душею  родини, мав багато друзів, з ним було  всім спокійно та дуже затишно. 
Після закінчення навчання у Кам’янці-Подільському Іван повернувся до 72-ї бригади, був призначений старшиною роти інженерно-саперного батальйону і далі, непомітно  промайнули  20 років  військової служби у званні  спочатку  прапорщика, а  потім  старшого прапорщика Збройних сил України. 
Івана Войтенка всі  командири, підлеглі  знали як  дуже гарну, щиру людину, доброго, вимогливого, проте водночас справедливого  командира, який по-батьківськи піклувався про солдатів, дбав про їхній добробут, матеріальне забезпечення, безумовно він був   кращим старшиною бригади. За високі показники в бойовій підготовці, старанність, ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків старшина Войтенко неодноразово нагороджувався  грамотами і подяками, відзнаками та нагрудними знаками військової частини, Генерального штабу ЗСУ, Міністерства  оборони України. Не дивлячись на всі нагороди та чудове ставлення до нього  командування, Іван залишався скромною і надзвичайно порядною людиною.
Іван В’ячеславович уже мав  виходити на  військову  пенсію, думав,  чим буде займатися у  цивільному  житті,  як все змінив 2014 рік…  У  березні  2014  року Російська Федерація, порушуючи норми та принципи міжнародного права, двосторонні та багатосторонні угоди, анексувала Автономну Республіку Крим і Севастополь, окупувала окремі райони Донецької та Луганської областей. На захист суверенітету та територіальної цілісності України стали її  Збройні сили. Рада національної безпеки і оборони України у зв'язку з агресією з боку Росії, ухвалила рішення привести Збройні сили України у повну бойову готовність та розробила «детальний план дій на випадок прямої військової агресії з боку РФ».
Уже 8 березня  2014  року Іван Войтенко у  складі інженерно- саперної роти 72-ї ОМБр, до ладу навіть не попрощавшись із родиною,  вирушив спочатку на Житомирський полігон, а потім  безпосередньо у зону бойових дій  на схід України. 
Маріуполь і Слов’янськ, Волноваха та Савур-Могила, Амвросіївка та Ізварино,  шахта Бутівка та  Авдіївка,  Світлодарська дуга… Старшині Іванові Войтенку  випала доля  пройти  практично всі  гарячі  точки російсько-української війни.  Ворог діяв підступно, щоб не дати можливості пройти військовій техніці, людям, заміновував  дороги, стежки, поля, підходи до населених  пунктів.  Це була загроза не  лише  для військових, але й для мирного населення. Тому військовослужбовці інженерно-саперного взводу чи не щодня виходили на бойові завдання, щоб ризикуючи життям, знаходити та знімати міни і розтяжки, знешкоджувати нерозірвані боєприпаси. Дядя Ваня, як називали свого старшину побратими, ніколи не довіряв  цю небезпечну справу молодим, недосвідченим  солдатам, завжди йшов  сам, прикриваючи хлопців, у  яких життя лише починалося. Для нього бійці були як друга родина, якою він також дорожив і  беріг.
Дядя Ваня був надійним і відважним воїном, прикладом для побратимів. Завжди підтримував хлопців, підбадьорював, завжди приходив на допомогу, ділився досвідом, робив для солдатів все, що було в  його силах, а  іноді й більше його  сил. Побратими згадують, що він був людиною неабиякого таланту практично у всіх сферах. Часто жартував, був веселим і життєрадісним, його щира, сяюча   посмішка заспокоювала та вселяла віру, що все буде добре. Великого, доброго серця  Дяді Вані вистачало і  на людей,  і на тварин. 
Донька Івана В’ячеславовича Аліна згадує, що одного разу, коли батько був у Волновасі, по телефону розповідав про свою собачку Міну, яка завжди його зустрічала, мало кого признавала та на всіх кидалася, крім нього.  На одному із фото з війни тато  зі  своїм  домашнім улюбленцем. А в  останній  спільний  Новий рік подарував  доньці  кошеня.  Це був надзвичайно неочікуваний і дорогий  подарунок, який і сьогодні  нагадує Аліні  про тата, з яким  вони були особливо  близькі, навіть  більше  ніж з мамою, вона  ділилися з ним  найсокровеннішим, адже тато був її найкращим другом і  порадником.
За чотири роки війни Івану В’ячеславовичу не дуже  часто вдавалося вирватися до рідних у Білу  Церкву, але перше  повернення його додому на  початку  серпня  2014 року  Діана Василівна і діти не забудуть ніколи, тоді вони дуже сильно за нього хвилювалися, ловили кожну  вісточку із зони бойових дій. 
У другій половині липня, на початку серпня 2014 року військовослужбовці 72-ї бригади опинилися в оточенні   проросійських сил  біля пункту пропуску Ізварине, Свердловська, Червонопартизанська у Луганській області, у так званому Ізваринському котлі. Рідні хлопців пильно стежили за ситуацією, що склалася. З тих новин, які уривками надходили, вони знали, що впродовж  майже трьох тижнів військові не отримували підкріплення, постійно зазнавали обстрілів з мінометів і реактивних систем залпового вогню «Град»,  мали значні особові втрати.  На початку серпня, після того як у бійців скінчились боєприпаси, харчі, офіцери 72-ї бригади звернулися за допомогою до ОБСЄ та за їхньої підтримки,  у ніч з 3-го на 4 серпня 2014 року частина 1-го батальйону 72-ї бригади, у складі  якої був і старшина  Іван Войтенко, підірвавши залишки бойової техніки та знищивши свою зброю, разом із підрозділом прикордонників змушено відійшли з території України на територію Російської Федерації в районі м. Гуково. 
Пропагандистські російські канали тоді повідомляли, що  військовослужбовці  попросили притулку у Російській Федрації, але це була брехня. За словами одного з командирів: «Ніхто з хлопців не просив притулку в Росії та не зрадив присязі. Всю ніч наших викликали на допити, намагалися брати відбитки пальців». Вранці українські військові вийшли з наметового табору і оголосили голодування. А потім стало відомо, що 5 серпня бійців повернули в Україну і  дуже скоро вони мають бути в  Білій  Церкві.
6  серпня з квітами та їжею на пероні в Білій Церкві солдатів зустрічали мами та дружини, але потяг із їхніми рідними на  великій швидкості промчав без зупинки. Через колії, з плачем люди побігли за вагонами, але вони були вже далеко… Лише пізно вночі, вже у Києві,  після того  як  змучені бійці відмовилися їхати на  полігон у Чернігів, втрутилися журналісти, громадськість, родичі військових,  потяг спрямували до пункту постійної дислокації Білої Церкви та  вночі  Іван В’ячеславович  нарешті обняв дружину, доньку та  сина після п’яти місяців розлуки.
Проте  відпочинок  був недовгим, з осені 2014 року  старшина Іван Войтенко знову на  війні, його інженерно-технічний взвод продовжував виконувати бойові завдання з розмінування, оберігаючи життя  людей. 
Командиром старшини Івана Войтенка був капітан Євген Сарнавський – один із найвідоміших саперів 72-ї бригади.  8 червня 2017 року «Юджин», виконуючи бойове завдання із розмінування місцевості в районі Авдіївки, поблизу селища Кам'янка, з групою розвідки 72-ї ОМБр натрапить на ворожу пастку з двох протипіхотних осколкових мін направленої дії, де отримає важкі поранення, ще тиждень буде боротися за життя у Дніпрі, обласній лікарні імені Мечникова, а 15 червня 2017 року серце Героя  зупиниться. Іван В’ячеславович дуже важко переживав загибель командира, а практично рівно через рік він також не повернеться  із бойового завдання і вони знову зустрінуться, але вже на небесах… 
Сім’я Івана В’ячеславовича навіть не припускала, що з їх татом може статися непоправне. Вони знали, що Ваня був досвідченим  сапером, завжди дотримувався техніки безпеки, був професіоналом своєї справи, максимально обережним. Тому коли 27 липня 2018 року  він їм зранку не зателефонував, як це було прийнято, навіть не хвилювалися, знали, що, можливо, чимось заклопотаний і обов’язково  зателефонує пізніше, так вже було не раз. А потім донька Аліна випадково в Інстаграмі побачила фото батька із  співчуттям, відразу сказала мамі, але вони надіялися, що то якась  помилка, чекали підтвердження цієї трагічної звістки. Майже відразу прийшли друзі тата з військової частини, але нічого пояснити не могли, а потім до квартири зайшли  представники військкомату й остання  ниточка  надії обірвалася… 
Про обставини загибелі дізналися із повідомлення штабу  Операції об’єднаних сил: «На Світлодарському напрямку виконував небезпечне завдання з ведення інженерної розвідки підступів до наших позицій один з найдосвідченіших саперів – Іван Войтенко. Будучи на посаді командира підрозділу, він не скористався своєю владою, а особисто виконував небезпечне завдання на лінії зіткнення. Завершивши огляд і знявши декілька російських «сюрпризів», залишився в небезпечному районі та прикривав вихід групи, яка доставляла докази російської агресії», – повідомляв речник ООС Анатолій Стельмах. «Впевнившись, що група відійшла на наші позиції, доповів про завершення виконання завдання. За мить пролунав вибух. Підлеглі за хвилину були біля свого командира, але врятувати його вже не змогли. Ймовірно спрацював керований ворогом фугас. Іван Войтенко – один з найкращих воїнів Об’єднаних сил – загинув».
31 липня  2018 року  сотні  білоцерківців,  побратими полеглого Героя зібралися в серці Білої Церкви біля  пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні, щоб попрощатися, підтримати родину. Хлопці, у пропаленій від вибухів мін і снарядів формі, приїхали прямо з війни, щоб віддати останню шану своєму «Дяді Вані». Прощаючись з командиром, вони не стримували сліз, а в очах читалося бажання  помститися за кожного полеглого побратима, за  кожну сльозинку дружини, дітей. Знову «Юджин» і «Дядя Ваня» були поряд, але вже на Алеї Героїв кладовища  «Сухий Яр» в м. Біла Церква…
Указом Президента України №239/2018 від 23 серпня 2018 року «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Войтенко Іван В’ячеславович  нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений медалями «За оборону Маріуполя», «За оборону Авдіївки», «За охорону митного кордону України», «Ветеран служби», «За жертовність і любов до України». Нагрудними знаками Міністерства оборони та Генерального штабу «За розмінування ІІІ, ІІ та І ступенів»,  «За військову доблесть», «За взірцевість у військовій службі».
Рішенням Білоцерківської міської ради від 31 серпня 2018 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Біла Церква» (посмертно).
14 жовтня 2018 року, у День захисника України, у селі Вільна Тарасівка було відкрито меморіальну дошку земляку – старшому прапорщику, командиру підрозділу 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців Іванові Войтенку. 
Жодна із цих нагород не замінить дружині  чоловіка, дітям – тата. Вони сумують і бережуть пам'ять про свого Ваню. Донька прагне робити все для того, щоб тато міг нею пишатися, син продовжує справу батька, вже закінчив військовий коледж сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана П.Сагайдачного та  служить у  72-й  окремій  механізованій  бригаді ім. Чорних Запорожців, плануючи продовжити військову  освіту в академії та отримати звання офіцера. Життя  триває, але дуже важливо не зрадити пам'ять наших Героїв, завершити те, що не  встигли зробити вони…