У Білій Церкві вшанували пам’ять жертв Голодомору

Щороку для українців четверта субота листопада – це день спомину про жахливі розправи над українським народом, які вчинив більшовицький режим за керівництва «вождя усіх народів» Сталіна у ХХ сторіччі.
День пам’яті жертв голодоморів запроваджений Указом Президента України 26 листопада 1998 року. У цей день поминають жертв відразу трьох голодів: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років.
23 листопада білоцерківці також прийшли до пам’ятного знаку жертвам Голодомору, аби вшанувати пам'ять тих, хто був жорстоко убитий голодом. Досліджувати тему радянських голодів історики почали наприкінці 1980-х років. Пропонуємо вашій увазі свідчення, зібрані місцевими краєзнавцями та бібліотекарями, та надруковані у книзі «Голодомор у Білій Церкві».
                                                                                                                                                                             Людмила ПОЛЯХ
Голод як покарання бунтівних українців.
Голод 1921-1923 – масове знищення корінного українського населення з ознаками етнічної чистки через мор голодом, в основному в південних областях Української СРР, спричинене конфіскацією у селян і вивезенням хліба з УСРР до Російської СФРР, Західної Європи та Америки. В середньому по територіях, де компактно на той час мешкали українці, урожай був трохи нижчим від норми через посуху на півдні Української СРР, Кубані та Поволжі.
Голод 1932-1933 років – масовий, навмисно зорганізований радянською владою, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Голод 1946-1947 років був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам в соціалістичному таборі. Лише за перше півріччя 1947-го офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства.
Втрати
За даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору 1932-1933 років становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Також у 1933 році було заборонене вживання української мови у пресі, школах і при веденні документів на Кубані та на території теперішніх Ростовської, Воронезької, Курської, Білгородської, Брянської областей РФ, де існували українські села і містечка.
82% українців погоджуються з твердженням, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу. Про це свідчать результати дослідження соціологічної групи «Рейтинг», проведеного у жовтні 2019 року. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, лише 60% громадян України вважали Голодомор геноцидом.
23 країни світу визнали голод 1932-1933 років геноцидом українського народу.
Саморай Софія Михайлівна, 17.07.1933 р.н. м. Біла Церква, вул. Тимірязєва, 14
Народилася я у Білій Церкві серед літа 1933 року і відразу сім’я наша перебралася в с. Житні Гори, куди послали тата агрономом. Як ішов було раз на роботу, то казав мамі (а це мені вона вже розповідала багато пізніше), як Сонечка, цебто я, помре, то домовився з садівником, щоб у саду поховали. Дітей було крім мене ще троє і мама мене не годувала. Зняла вона дуті золоті сережки і подалася до Білої Церкви. Виміняла ту прикрасу у торгсіні на сухарі, смалець, цукор. Я до того харчу ще мала була, то повзала по підлозі кришечки збирала. То маму жаль узяв і вона почала мене годувати. Так і вижила. У 1946-1947 році вже в Білій Церкві, де 3 військовий майданчик, ходили туди на помийку, підбирали лушпайки. Батько був агрономом на сортодільниці. Пам’ятаю, якось приніс огірків, їв їх, а ноги були пухлі. У червні вже були зелені гарбузи, але ми і їх їли. У «шістдесятих» роках ходила по місту «картонна баба», обв’язана картонними коробками. Подейкували, що вона в голодовку поїла своїх дітей, ото з глузду з’їхала.
Рибченко Марія Федорівна, 15.05.1926 р.н., уродженка  с. Роток, мешканка вул. Мельника, 29
Голод дуже добре пам’ятаю, хоч мала була, дванадцята серед дітей. Урожай був, ще й непоганий, яка там посуха. Все забирала банда, інакше назвати їх не можу. І не тільки харчі, а все, що сподобалося. Хто відбирав? Та оті, що робити не хотіли і їх діти. Як коршуни налітали, металевими щупами тикали в саду, на городі. Дуже добре пам’ятаю, як Навроцький Яків (бандит, а не людина!) забрав у нас продукти. У мене з-під голови витягнув кульок з крупою. Я почала кричати, так він мене ще й побив. Мій батько закопав у канаві ящик, а в нім крупу. Вночі набирали і варили їжу. Батько теж сидів у тюрмі, бо в колгосп не пішов. Ніхто не хотів у колгосп йти, бо ніякого толку з того колгоспу. Помирати люди стали в 1932 році, а ці тортури велися з 1929 року. Там, де вулиця Запорожця, було пшеничне поле. Ми йшли туди колоски збирати, а об’їждчики (наші, місцеві, але ж які злі й жорстокі!) били нещадно. Ми їли калачики. У ліску був ставок, там гніздилися дикі качки. Ми їх ловили, так і виживали. Тисячі помирали у нас на вулиці. У нас  на кутку Кузьма (по-вуличному Собко) зарізав свою дитину. По вулиці Запорожця за мостом було кладовище, його закрили в 1962 році, коли на комсомольську будову шинного комбінату зеків звозили. То там заривали померлих з голоду.
Руденко Марія Лук’янівна, 14.02.1927 р.н.
Сім’я проживала по вул. Осипенка, 167. Батько заховав було у скирті кілька мішків із зерном, але вони знайшли і забрали. У Томилівському лісі збирали жолуді, перетирали і пекли млинці. Жаб ловили марлею. Їли калачики, спориш, горошок акацій, мерзлу картоплю, буряк, траву, корінці. Рідний дядько Мина з’їв двох своїх маленьких дітей. Винні в усьому чекісти.
Марищенко Антоніна Василівна, 1929 р.н., жителька Білої Церкви
Я вже почала пухнути, бо була голодовка. Тоді ми виїхали в Кам’янець-Подільський, де жила мамина сестра. В неї чоловік був комірником. І так ми спасалися від голоду. А люди, які жили на нашій вул. Шевченка, майже всі вимерли. В кінці вулиці жив «Бабій» – це прізвисько його. В нього в хаті було знайдено багато людських черепів. Хоронили померлих на кладовищі. Хто дихав, хто помер – всіх звозили. Зараз на цих гробках побудований будинок культури «Росава».