«У мене більше немає папи…»

Попов Андрій Миколайович
30 червня 2016 року біля пам’ятного знаку Героям Небесної  Сотні міста Біла Церква вже вкотре зібралися люди, щоб попрощатися ще з одним білоцерківським Героєм, який загинув на російсько-українській війні – солдатом, гранатометником 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної  бригади Поповим Андрієм Миколайовичем. Погляди багатьох  присутніх  були спрямовані  на  маленького заплаканого  хлопчика років 7-8,  який тулився  до чоловіка, що стояв поруч. Не складно було здогадатися, що цей хлопчина – син полеглого воїна, а  чоловік  поряд – то його брат, найрідніші  люди, яких Андрій  Миколайович залишив на Землі.  Напередодні   цей  хлопчик  підбіг до  дяді та  вимовив: «Дядя Ваня, у  мене більше немає  папи…»
А нещодавно і сам Андрій був таким самим хлопчиком, веселим і безтурботним. Він народився в місті Біла Церква 15  листопада 1981 року у  звичайній робітничій  сім’ї. Зростав  разом із  старшим братом, із  яким вони були не  лише  рідними людьми, але й справжніми друзями, багато  часу  проводили   разом, завжди підтримували та  допомагали один одному, старший  брат у будь-яку хвилину був готовий  підставити   плече  молодшому.
 1 вересня 1989 року Андрій пішов до першого класу Білоцерківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №12 з  поглибленим вивченням інформаційних технологій, а після закінчення 9 класів – до  вищого професійно-технічного училища №9,  де  здобув професію електромонтажника.
Трудову діяльність Андрій Миколайович розпочав із  Білоцерківського ДЕПО, потім деякий  час працював у  майстернях  із виготовлення меблів, а з 9 лютого 2011  року  працевлаштувався електромонтером з експлуатації електролічильників у ПАТ «Київобленерго» (ТОВ «Київська обласна електропостачальна компанія»).
З теплотою згадує колегу по роботі майстер дільниці групи обліку Гладишенко Віктор  Сергійович: «Коли Андрій прийшов  на  роботу, спочатку хвилювався чи справиться, проте дуже швидко  вивчив свої функціональні обов’язки, успішно пройшов  стажування, дублювання, зрозумів обсяг роботи і ретельно  ставився до її виконання. Був досить комунікабельним, йому   вдавалося  легко знаходити   спільну  мову з людьми,  навіть коли приїжджав до споживачів з питання відключення  електроспоживання за борги. Знаючи, як  дипломатично Андрій може  вирішувати  конфліктні  ситуації, керівництво  зазвичай і доручало  йому  таку, не  дуже  приємну  справу. Крім  того, Андрій надзвичайно відповідально та якісно ставився до  виконання  робіт із заміни лічильників. До його роботи не було жодних скарг чи зауважень».
 У колективі Андрія Миколайовича поважали, всі як один  кажуть, що він був завжди усміхненим,  веселим, жартував, завжди щось цікаве  розкаже, одним  словом був гарним хлопцем. А вдома, навпаки, Андрія знали тихим, спокійним і мовчазним. У вільну  хвилинку вирізав фігурки з дерева, читав книжки. Проте головною  його радістю у житті, його надією був син Кирило, який дуже  тягнувся  до тата, а він зі свого боку намагався все робити для того, щоб у сина було щасливе та безтурботне дитинство. Він дуже  хотів, щоб син  виріс  гарною людиною, прагнув бути йому  прикладом у  всьому.
На початку 2015 року Андрій та Іван Попови поховали   батька, ще раніше померла мама. Саме у ці важкі для родини дні Андрій  Миколайович  почав  все  частіше задумуватися  над тим, що має щось змінити у своєму житті, щоб  син міг пишатися  татом. Урешті одного дня пішов до військкомату та наполегливо попросив, щоб його мобілізували до Збройних Сил України для  участі в антитерористичній операції. Він вирішив пройти випробування  війною  і  у  своєму  рішенні   був  непохитним.
А  тим  часом  бойові дії на  сході  України не  припинялися. Російська  Федерація  продовжувала  постачати бойовикам зброю та боєприпаси, направляти до злочинних збройних формувань  військових. Існувала постійна загроза нового загострення  ситуації, що могла призвести до подальшої окупації території України. В таких умовах армія повинна була бути на високому рівні  боєздатності.  З  19 червня 2015 року  була  оголошена  вже  шоста   хвиля мобілізації, в рамках якої 12 серпня 2015 року Білоцерківським військкоматом був мобілізований і доброволець Попов Андрій Миколайович.
Спочатку Андрій був направлений на Житомирський загальновійськовий  полігон ВДВ, де у ті дні на бойовому злагодженні перебувала легендарна, народжена у боях за  Донецький   аеропорт, 81-а  окрема  аеромобільна бригада.  Андрій Миколайович пишався тим, що  став солдатом 2-го взводу 2-ї роти, 122-го окремого аеромобільного батальйону. Потім були ще  бригадні військові навчання на Херсонщині та на полігоні «Широкий Лан» у  Миколаївській області. 
Справжня війна для солдата Попова Андрія розпочалася вже  з перших днів 2016 року, коли їх батальйон переправили до Костянтинівки на Донеччині. У січні вони стояли на захисті  селища Зайцеве, а з 3 березня до травня 2016 року Андрій  Миколайович у складі 122-го окремого аеромобільного батальйону виконував бойові завдання у населеному пункті Новгородське, що за кілька кілометрів від окупованої проросійськими бойовиками Горлівки.
 Ті,  хто пройшов  війну  кажуть, що ти не  зрозумієш, що це таке, поки поряд не розірветься перша міна, а  позиції,  які  захищав  Андрій із побратимами обстрілювалися терористами майже щодня. Якщо вдень один або два рази бахне, то вночі обстріли суттєво   посилювалися. Андрій чергував на блокпостах, досконало оволодівши гранатометом, навчився дуже швидко займати бойову  позицію та в разі  небезпеки  давати «отвєтку». Війна виявилася  не такою, якою він  її  уявляв  у  мирній та  тихій  Білій Церкві…
18 червня 2016 року військовослужбовці 122-го окремого батальйону зайняли оборону в авдіївській промисловій зоні, яка в  ті дні залишалася епіцентром ворожої агресії на Донбасі. У цей район окупанти перекидали сили з усього фронту. Йшлося про ймовірний наступ бойовиків. Терористи постійно випробовували українських бійців на міцність. Однак, загартована у боях 81-ша окрема аеромобільна бригада давала  достойну  відсіч противнику, легко  придушуючи їхній вогонь. Проте ворожі атаки тривали,  вдень, коли чергував  патруль ОБСЄ, обходилося стріляниною, а  із  сутінками в хід  йшла  заборонена  мінськими  домовленостями зброя.
26 червня 2016 року був теплий недільний день, він  пройшов відносно спокійно, обстрілів  практично  не було, хотілося вірити, що і ніч  буде  тихою… Андрій  вже змінився з   чергування, повернувся в  бліндаж і  мав надію  цієї ночі  виспатися. Перед тим  як лягти спочивати,  вирішив на хвилинку вийти надвір, на годиннику  було 23.30 і саме у цю мить прямо біля Андрія  Миколайовича  розірвалася  міна 120 мм калібру, шансу вижити не  було жодного…  
Через рік у мережі Інтернет буде опублікований уривок щоденника мобілізованого юриста з Києва Масі Найєма: «День сімдесят восьмий (на бойових). 27.06.16. У нас перший 200-й в Авдіївці. Андрій Попов. У нього потрапила 120 міна і розірвало на шматки. Медики виїхали забрати і не змогли зібрати. Він з моєї роти. Дзвонив замполіту Славіку. Він ще нікому не сказав – хлопців тримати потрібно до ранку. Вранці воно якось легше буде їм. Вранці на зборах командування себе вело так, що мені захотілося це забути. Комбата не було. Ротний був на позиції – збирав свого солдата по шматках».
Після  демобілізації Масі  Найєм  приїде  на Алею Героїв  кладовища «Сухий  Яр»  м. Біла  Церква  на  могилу  побратима і  потім напише на своїй сторінці у соціальній мережі: «Андрій Миколайович Попов загинув 26 червня 2016 року. За своє життя сміявся більше за все у дитинстві. До виходу 122 окремого аеромобільного батальйон на бойові він був веселим і часто жартував зі своїми друзями. На бойових любив їсти смажену картоплю із нормальним шматком м'яса і запивати колою. Любив читати такі-то книжки, думав, що війна це... А коли людини не стає, то ти раптом розумієш, що й подумати не міг, що саме ця людина загине, а тому не спитав про головне, не поговорив, а головне – й не поговориш вже. Ну і яка історія в твоїй голові? Ось він ходив, ось він товаришував із тим-то, ось він вийшов з позиції в авдіївській промці, а ось його розірвало міною і його геть немає, одне те саме кіно в 2d форматі, замість об'ємної картини, в якій поміститься бодай 5 хвилин концентрованого життя, де він і радісний, і сумний, і закоханий, і вже трішки Великий як постать в історії України»….
Указом Президента України №511/2016 від 19 листопада 2016 року «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» солдат Попов Андрій  Миколайович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Згідно з рішенням сесії Білоцерківської міської ради №1530 від 20 серпня 2015 року та рішенням сесії Білоцерківської міської ради №225 від 8 вересня 2016 року за визначні заслуги перед територіальною громадою міста Біла Церква, особисту мужність виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання «Почесний громадянин міста Біла Церква».
На  робочому місті  Андрія  Миколайовича Попова у Білоцерківському підрозділі ТОВ «Київська обласна електропостачальна компанія» колеги по роботі обладнали   куточок  пам’яті Героя, де на  фото  Андрій  у військовій  формі  з  посмішкою на  обличчі…
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"