Він був  воїном  миру…

Нехай Олександр Володимирович

Мальовниче, потопаюче у зелені, село Сухоліси на  Білоцерківщині. Овіяне легендарними подвигами захисників Київської Русі та доби Козаччини, національно-визвольних змагань та другої світової війни. Село трударів і село Героїв. Його мешканці бережуть пам'ять про славетних земляків, серед яких і старший сержант інженерно-технічного взводу 72-ї окремої механізованої бригади Нехай Олександр Володимирович. Він був воїном миру, але його життя  забрала  війна…
Невеличка кімната у сільській хаті, фотокартки сина, його речі, тут  все нагадує про Сашу. Все,  що залишилося у  мами – ця  кімната, протоптана стежинка  на кладовище та спогади…
Олександр  народився холодної зимової  днини 4 січня 1976 року у селі  Сухоліси Білоцерківського району.  Дитинство  Сашка  було щасливим і  безтурботним. Оточений любов’ю мами Раїси Леонідівни, турботою тата Володимира Миколайовича, підтримкою  старшого брата Сергія та молодшої сестрички Людмили. Зростав у  гармонії з чарівною  природою Сухоліс, яка  літом огортала його своїми теплими променями, коли разом  із  братом та друзями бігав на Рось купатися чи мандрували лісовими хащами Сухоліського  лісу.  Навесні та восени матінка-земля запрошувала до праці – із радістю допомагав батькам садити чи збирати городину, працювати по  господарству. Взимку всі разом раділи новорічним святам і Різдву, любили зимові розваги. А вечорами ще малий Сашко сідав разом із старшим  братом,  який вже ходив до школи, робити уроки. Допитливий та  кмітливий  хлопчик рано навчився  читати і писати, а ледь виповнилося шість років, попросив  маму, щоб відпустила його з братом до школи. Зі спогадів вчителів,  був  слухняним, старанним і дисциплінованим учнем. Батьки раділи його  успіхам, а  мамі  так  хотілося, щоб син  ще довго  залишався  поряд, але діти  ростуть швидко, ростуть і  вилітають із сімейного  гніздечка.
 У 1990 році, закінчивши 9 класів Сухоліської загальноосвітньої школи, Олександр поїхав до Білої Церкви та став студентом м'ясо-молочного  технікуму, нині Білоцерківський техніко-економічний коледж Білоцерківського  національного аграрного  університету. У 1994 році разом із атестатом про повну середню освіту отримав спеціальність «технолог холодильних установок» і повістку з Білоцерківського військкомату для  проходження військової  строкової  служби.
Статного,  підтягнутого, фізично розвиненого юнака мобілізували  до  45-ї аеромобільної  бригади, місце дислокації – м. Болград Одеської області.  Десантні війська – це еліта Збройних Сил України, не кожен може  витримати  рівень навантаження  та  відповідальності. Десантниками стають лише найвитриваліші та найсильніші, а  Олександр Нехай  саме таким і  був. Служба у десантних військах стала перевіркою на  мужність, безстрашність і  готовність до виконання найважчих та найвідповідальніших завдань і  визначила  майбутню життєву стежину Героя. Своє подальше життя  Олександр вже тоді вирішив пов’язати  з армією. 
З честю відслуживши у Збройних силах України, у 1996 році Олександр повертається до рідного  села.  Симпатичний та змужнілий юнак обирає собі другу половинку, створює власну  сім’ю. Відгуляли весілля і  вже  через рік молода дружина Валентина подарувала чоловіку сина, якого назвали Дмитриком. 
Спочатку Олександр хотів знайти себе у цивільному житті, але  армія не відпускала. У жовтні 2000 року підписує контракт і стає сержантом Білоцерківського зенітно-ракетного  полку, який  тоді входив до складу 72-ї окремої механізованої бригади. Майже відразу Олександр пише рапорт командуванню з проханням направити його до миротворчого контингенту місії ООН у Лівані. До миротворчого  загону потрапити було непросто,  але Олександр з дитинства захоплювався спортом, особливо легкою атлетикою, був інтелектуально розвиненим, не мав шкідливих звичок, був  цілеспрямованим і наполегливим у досягненні поставленої мети. Він з успіхом пройшов атестаційну комісію і був направлений до центру підготовки миротворців у місто Кам’янець-Подільський, де опанував  військову професію сапера. 
А далі, майже 10 років свого життя, сержант Олександр Нехай  присвятить боротьбі за мир і спокій людства. У 2001-2002 р.  в якості  сапера  у  складі  миротворчого  контингенту  місії ООН  перебуває у Лівані. 2002-2003 р. бере участь в  урегулюванні  ситуації у Сьєрра-Леоне. З квітня до жовтня 2008 року, а  потім з  квітня 2011 р. до  квітня 2012 р. був у  складі  миротворчого контингенту ООН у Косово. І скрізь, де б Олександр не  перебував, проявляв надзвичайно високі професійні та бойові якості, з  великою відповідальністю та ретельністю ставився до виконання  поставлених  завдань,  за  що був  неодноразово  нагороджений подяками та  грамотами Міністерства оборони, Президента України.  У 2009  році отримав  медаль Міністерства оборони України «За  розмінування» ( І ступеня). Про  миротворця-сапера Олександра Володимировича Нехая, його службу у гарячих точках планети, неодноразово писали у друкованих виданнях  Міністерства  оборони України «Народна  армія» і «Камуфляж».
Родина надзвичайно пишалася своїм Героєм, але дуже засмучували довгі дні розлуки. Дружина Валентина, син Дмитро завжди з нетерпінням чекали повернення тата додому. Так радісно і  спокійно у  всіх на  душі, коли Саша був вдома. Він був справжньою опорою для сім’ї, не лише  забезпечував матеріально, але й створював атмосферу доброти та  сердечності, миру та злагоди.  Всі  проблеми, які б вони не були, завжди вирішував спокійно. Під час відпусток або святкових днів усі разом  мандрували Україною – це були  надзвичайно цікаві та  щасливі  дні у їхньому житті. Олександр Володимирович був прикладом для сина, надійним, вірним  чоловіком для дружини  та  ніжним, люблячим   сином для  батьків. Отримавши бойовий досвід у миротворчих контингентах,  ще більше цінував своє життя й навколишніх, особливо яскраво проявилися  такі  його риси як справедливість, чесність, людяність і  стриманість. Він із добротою ставився до людей, мав багато друзів, завжди був готовий прийти на  допомогу, навіть малознайомим  людям з ним  було легко та  спокійно.
У травні 2012 року, завершивши участь у миротворчих місіях,   старший  сержант Олександр  Нехай  повернувся в  Україну та приступив до  виконання обов’язків головного сержанта роти інженерно-технічного взводу  72-ї окремої механізованої бригади. Завданням його військового підрозділу було знешкодження мін і боєприпасів. Олександра неодноразово направляли у небезпечні відрядження на ліквідацію катастроф, які відбувалися на  складах боєприпасів, зокрема у Новобогданівку Запорізької області та  м. Лозова на Харківщину.  І де б  Олександр Нехай не був, яке б завдання  не виконував, завжди дотримувався  трьох основних  принципів, яких  сапер  не  може порушувати у жодному випадку: обережність, пильність і  професіоналізм.
У лютому 2014 року розпочалася російсько-українська війна. Російська Федерація, порушуючи норми та принципи міжнародного права, двосторонні та багатосторонні угоди, анексувала Автономну Республіку Крим і Севастополь, окупувала окремі райони Донецької та Луганської областей. На захист України стали Збройні сили. 8  березня  2014 року 72-га ОМБр  була  піднята по тривозі. Військовослужбовців і техніку в стислі терміни потрібно було завантажити у військові ешелони та виїхати для  участі в антитерористичній операції на схід України... 
Зі  спогадів  дружини Валентини, з лютого 2014 року Олександр  постійно перебував   на території  військової  частини, ситуація  була дуже  напруженою, вони практично не бачилися. А 8 березня чоловік зателефонував, але не для того,  щоб привітати із жіночим днем, а  попросив  приїхати до прохідної частини, попрощатися… Того дня,  крізь  сітку вхідних  воріт, вони бачилися  востаннє. Крізь ту  сітку був і останній поцілунок, який  Валентина  не забуде ніколи… 
– Додому йшла вся у сльозах, а повз проходили щасливі, усміхнені, із квітами жінки. На  серці  було тривожно та сумно, ніби передчуття, що той  поцілунок був дійсно прощальним… А потім були безсонні  ночі та  постійна тривога за чоловіка, очікування телефонного дзвінка чи повідомлення, – згадує Валентина.
Дзвінки з війни – це та ниточка, що з’єднувала  рідних людей. Олександр просив, щоб самі йому не телефонували, коли зможе, буде дзвонити сам.  І дійсно намагався  телефонувати  щодня і дружині, і  мамі, але завжди заспокоював, говорив рідним, що у його секторі  все добре, щоб  не хвилювалися, нічого не розповідав, лише цікавився, як справи вдома. Правда, одного разу проговорився, що коли розпочинається обстріл, молодих хлопців, у яких ще ні  сім’ї, ні  дітей, життя майже не бачили,  відправляють у  окопи ховатися, а  самі зверху, відбивають напад, а в слухавку іноді долинали   розриви  снарядів. 
З перших днів російської агресії проти України особовий склад 72-ї бригади став на захист нашої держави на Кримському напрямку, Донеччині та Луганщині. Підрозділи бригади виконували бойові завдання біля міст Маріуполь і Волноваха на Донеччині (Приазов'я) з прикриття російсько-українського кордону в районі Степанівки, Дмитровки, Червонопартизанська, Ізварино, Старобешево. І  по всій лінії  оборони  інженерно-технічний  взвод, у складі якого виконував військовий обов’язок старший сержант Олександр Нехай, повинен був гарантувати безпечний  проїзд військової техніки та особового складу. Щодня доводилося  вирушати на  завдання  з  розмінування  території. Ворог діяв  підступно, пересуватися дорогами було небезпечно,  розтяжки, міни, яких  вчора ще не було, на ранок з’являлися знову і  знову. 
14 липня 2014 року Олександр Нехай  разом зі  своєю ротою  повинен  був перевірити  на наявність вибухових пристроїв дорогу в районі с. Дібрівка Шахтарського району Донецької області. Вдень дорогою повинна була пройти військова техніка. На виконання завдання вийшли до світанку. Олександр Володимирович дуже  переживав, щоб нічого не  пропустити,  був  максимально уважним та обережним, на годиннику було 5.00  і  раптом потужний  вибух, одна  з протитанкових мін  розірвалася,  командир роти Олександр Нехай   загинув…
А в Білій Церкві  дружина  чекала  від  Саші  дзвінка. Він щодня телефонував зранку, але того дня дзвінка не було, а  вже в обід майже  одночасно,  дружина  у  Білій  Церкві та  брат у  Сухолісах зайшли в  мережу  Інтернет і  побачили  фотокартку Саші  та  повідомлення  про його загибель, де вже висловлювали   співчуття  родині, яка  ще  нічого не знала. Це  було  дуже  боляче,  ось так дізнатися  про загибель рідної людини. Сподівалися, що то  якась помилка, адже їм  ніхто нічого  не  повідомив. Відразу  дружина побігла до  військової частини, неможливо було повірити, що їх Саші  більше немає на цьому світі, але там страшну звістку підтвердили. Старший сержант Олександр Володимирович Нехай загинув 14 липня 2014 р. під час знешкодження протитанкової міни внаслідок її підриву в районі с. Дібрівка Шахтарського району Донецької області. А  на  запитання,  чому родина дізналася  про смерть Саші  з Інтернету,   відповіли, що зволікали, тому що шукали медиків, щоб разом із ними повідомити сім’ї про загибель   чоловіка. 
Поховали Олександра на землі, де він народився і  виріс, у рідному селі  Сухоліси. Віддати останню шану Герою зібралися чи не всі  односельці, були друзі, побратими полеглого воїна, приїхали керівники  району та  міста. Вперше Білоцерківщина проводжала на  вічний  спочинок  полеглого на російсько-українській  війні Героя. Не думали тоді, що  ще багато разів лунатиме скорботна «Плине кача» та звучатимуть слова «Герої  не вмирають»….
Указом Президента України №747/2014 від 29 вересня 2014 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» старший  сержант Нехай Олександр Володимирович нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
14 жовтня 2014 р. члени виконкому Білоцерківської міської ради підтримали проєкт рішення про присвоєння звання Почесний громадянин міста Біла Церква Олександру Нехаю.
Спільним розпорядженням голови Білоцерківської районної державної адміністрації та Білоцерківської районної ради від 17.07.2017 року №351/29-0 для увічнення пам'яті мешканців району, які віддали життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність України прийняте рішення про занесення імені Нехая Олександра Володимировича у Книгу почесних громадян Білоцерківського району «Золотий фонд» (посмертно).
5 грудня 2014 року в селі Сухоліси на будівлі школи, де навчався Олександр Нехай, було відкрито меморіальну дошку, а побратим Олександра  вручив  його сину  орден Богдана Хмельницького, якого був удостоєний тато посмертно.
Сьогодні  родина  Нехай живе  пам’яттю про  свого  Сашу, який був дійсно  дуже  гарним   сином, братом, чоловіком, татком, мужнім і сміливим  воїном, а  став  Героєм України!