Він дуже сильно любив життя…

Воробйов Владислав Валентинович
 
Літо 2014 року… Ніколи не повинні його забути! Того спекотного  літа  на  полях  Донбасу  рясно зійшли  соняшники, а  серед  жовтого соняшникового моря  грізно визирали дула гармат і танків… На Донбасі   палала  війна…  Те літо стало найстрашнішим у новітній  історії України. У  важкому  протистоянні з  російськими збройними  формуваннями загинуло 1180   військовослужбовців,  які у  перші  дні  російсько-української війни  стали на захист України,  її  територіальної  цілісності та  суверенітету. Щодня Україна  здригалася  від  важких повідомлень із зони антитерористичної операції…  У  вічність  йшли кращі… Серед полеглих того літа Героїв  був головний  сержант роти 72-ї  окремої механізованої бригади, старшина Воробйов Владислав Валентинович. 
Владислав  Валентинович  був  родом  з Києва, але  проживав і  працював у  м. Біла Церква. Він народився 14 листопада  1973 року, у  1980 році  пішов до першого класу Київської загальноосвітньої школи №168 та отримавши базову  середню  освіту  з  1988-го до 1991  р.  навчався у  професійно-технічному  училищі №4 (нині ДНЗ «Київський центр професійно-технічної освіти») за спеціальністю «слюсар з ремонту  автомобілів». Батьки, мама Тетяна Купріянівна та тато Валентин Володимирович виховували в єдиного  сина  риси мужності, витримки, відповідальності, дисциплінованості,  сили волі, підтримали  його бажання  професійно  займатися  спортом, який також  допомагав загартовувати характер,  бажання  завжди бути в лідерах.  Весь вільний від навчання час Владислав присвячував тренуванням, захопився   велоспортом, неодноразово був переможцем різноманітних турнірів і змагань, врешті здобув звання  «майстра  спорту».
Після закінчення училища  у 1991 році відразу отримав   повістку  до Збройних Сил України. Спочатку  потрапив до в/ч 89520 в навчальний  центр Сухопутних військ України «Десна», що на  Чернігівщині, а потім, прослуживши  рік, був переведений до в/ч А2167 м. Біла Церква 72-ї  окремої механізованої бригади.  Після завершення терміну строкової служби вирішив подальше життя пов’язати з  армією, залишився на контракт. Так розпочався військовий  шлях  справжнього  чоловіка, мужньої та сильної людини з почуттям гідності та честі  Воробйова Владислава Валентиновича.
У 1994 році солдат Воробйов Владислав входить до складу українського контингенту Миротворчих сил ООН, який був направлений  для участі у забезпеченні порядку і миру у колишній  Югославії. Це була перша міжнародна миротворча місія  незалежної України. Владислав надзвичайно пишався, що також став її  учасником,  хоча було дуже складно, довелося побувати і під обстрілами і втрачати друзів, але у той  же  час  отримав неоціненний досвід, який, він тоді навіть подумати не міг, знадобиться йому на ще одній  війні, але вже на території України. У листопаді 1995 року намітилася стабілізація  ситуації на  території колишньої Югославії,  українських миротворців  було виведено до місць постійної дислокації  в Україну. Владислав  повернувся до Білої Церкви, яка вже стала  йому  рідною, продовжив військову службу у в/ч А2185. Проте  почало підводити здоров’я, важкі  умови служби, постійна напруга далися взнаки. Владиславу Валентиновичу  була  встановлена  друга група  інвалідності, тому змушений  був  вийти на  військову  пенсію та  звикати до звичайного  цивільного життя.
Не просто у 35 років все розпочинати спочатку, але Владислав мав сильний і наполегливий характер, працелюбність та не боявся  ризикувати. Тому, не маючи навіть початкового капіталу став  приватним підприємцем, започаткував  власну  справу, організував бригаду, яка займалася проектуванням і будівництвом фасадів, утепленням будинків. Доводилося багато працювати, проте робота  приносила йому задоволення, а головне фінансову стабільність і незалежність.
Чи не головним здобутком Владислава стало створення  сім’ї та народження чудових донечок Єлизавети та Катюші, яких він дуже  любив і  кожну  вільну хвилинку прагнув побути з ними. Владислав  був гарним чоловіком, батьком, дбайливим господарем, опорою  родини. Дружина Анжела  відчувала постійну турботу чоловіка, його  любов до неї та дітей, вони були повністю забезпечені і всі разом  щасливі.
21 листопада  2013 року  розпочалася Революція  Гідності. В ті дні  Владислав  працював у  Києві і за першої можливості їхав на  Майдан, був  учасником протестних акцій. Він не міг залишитися  осторонь  подій, тому що любив Батьківщину, в нього було почуття  патріотизму  та  відповідальності за долю  країни.
А потім почалися бойові дії на Донбасі й одного березневого  дня у квартирі Воробйових пролунав телефонний  дзвінок, Владислава Валентиновича попросили з’явитися до Білоцерківського військкомату. І вже 19  березня 2014 року він був мобілізований до Збройних Сил України, в  рамках  першої хвилі  мобілізації на 45 днів... Владислав міг  відмовитися, залишатися  вдома, мав проблеми зі здоров’ям, але  він  не  роздумуючи, знову одягнув військову форму та став головним  сержантом  гранатометного  взводу восьмої механізованої роти 3-го  механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.  «Влад навіть не допускав можливості не їхати на війну, адже розумів, що це його обов’язок. Перш за все він був людиною честі. Дуже любив  Батьківщину. Навіть більше за життя», – згадує дружина Анжела Воробйова.
До травня старшина Воробйов перебував на полігоні, як  колишній військовий займався  з  молодими  бійцями, передавав  їм  досвід, проводив заняття з користування гранатометом, а вже з 7  травня 2014 року направлений на схід України для участі в антитерористичній операції. Побратими згадують Владислава як  надійного та вірного  товариша, який завжди приходив  на допомогу, ретельно ставився до виконання  бойових завдань і доручень, серед них він був один і найстарших і найдосвідченіших.
Перебуваючи у зоні  АТО,  дуже хвилювався  як  справи вдома, адже залишив дружину  з  двома  маленькими дітьми, Лізі було лише  п’ять років, а Каті – дев’ять. Постійно телефонував, відправляв повідомлення з війни, намагався  і  надалі все тримати вдома під контролем.
Останній раз зміг побачитися з рідними за кілька днів до загибелі. У справах батальйону старшину Воробйова Владислава Валентиновича  на  один день відкомандирували до Білої Церкви,  лише на кілька годин заскочив побачитися з родиною. Це було 11 липня  2014  року, того дня він востаннє бачив дружину та дітей. А коли зібрався повертатися, ніби відчував, що загине. «Перед  від’їздом ми з ним говорили, і він вже ніби прощався, казав, що певно не повернеться. Я просила не говорити такого і вірила, що все буде добре», – згадує дружина. 
А тим часом в зоні антитерористичної операції ситуація  погіршувалася з кожним днем… З 7 червня 2014 року  військові  підрозділи 72-ї ОМБр вирушили в рейд вздовж кордону з РФ, взяли під контроль прикордонну зону біля населених пунктів Амвросіївка, Зеленопілля, Маринівка, Довжанський, утримували Савур-Могилу, Червонопартизанськ (пункт контролю). Їх завданням було дійти до кордону та відрізати терористів від логістичного забезпечення з Росії. Тоді на підтримку терористичних угруповань розпочалися обстріли українських підрозділів з російської території з РСЗВ «Град» та «Ураган». Підрозділи 72-ї бригади опинилися у вогневому кільці, – відповідати на обстріли з російської території вони не могли, з іншого боку вогонь вели проросійські терористи, прикриваючись населеними пунктами.
Нищівну   силу  «Градів» військовослужбовці  72-ї окремої механізованої бригади вперше відчули 11 липня 2014 року, о 4.30 російські військові з території Російської Федерації обстріляли українські позиції з реактивних систем залпового вогню «Град» та мінометів у районі с. Зеленопілля на Луганщині. У наступні дні  обстріли стали регулярними, вони несли не лише значні  руйнування, залишали  випалену   землю, але і  забирали життя  наших Героїв… Передбачити  де, коли, в  якому  напрямку  будуть випущені   наступні  залпи «Граду»  було неможливо…
Одна із   атак  сталася  14 липня  2014  року  близько 00.25 хв, із РСЗВ «Град»  був  обстріляний спостережний   пункт 3-го  батальйону 72-ї окремої механізованої  бригади, що знаходився за три  кілометра  від м. Амвросіївка Донецької обл. Четверо військовослужбовців  бригади загинули, 10  отримали важкі  поранення. Серед загиблих був і  старшина  Воробйов Владислав.
Про  загибель  рідної людини  дружині  повідомили по телефону з Білоцерківського  військкомату.  Для неї, дітей  ця  звістка   стала  страшним  ударом, від  якого Анжела Воробйова не  може  оговтатися  ще й зараз, боляче згадувати  ті дні. Зі  слів дружини: «Владислав  дуже  любив життя, він багато працював, нічого не боявся, у ньому ніби була  енергія двох людей, він говорив, що проживе 100 років, ніколи не думав про себе, його дуже всі поважали й цінували і  повірити, що його вже немає поряд, дуже важко…»
На прохання батьків вічний  спочинок  Владислав Валентинович  знайшов  на  Лісовому  кладовищі в м. Київ. У смутку залишив  батьків, сина від першого шлюбу Вадима, дружину Анжелу,  доньок Єлизавету та Катю. Вони вчаться жити без сина, чоловіка, тата і  від  щирого  серця  бажають, щоб скільки   не  минуло часу,  поважали та  цінували  ту велику жертву, яку  вони  принесли в  ім’я України.
Указом Президента України №873/2014 від 14 листопада 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
14 жовтня 2014 р. члени виконкому Білоцерківської міської ради підтримали проект рішення про присвоєння Воробйову Владиславу Валентиновичу звання «Почесний громадянин міста Біла Церква».
11 травня 2016 року у Білоцерківській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №9 з поглибленим вивченням іноземних мов у шкільному музеї історії Другої світової війни, щоб вшанувати та зберегти пам’ять про героя, який загинув під час проведення АТО на сході України, було урочисто відкрито меморіальний стенд Воробйову Владиславу Валентиновичу – батькові учениць цієї  школи Воробйової Катерини та  Воробйової Лізи.
Пам'ять  про Героя не згасне!
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"