Він свято вірив у нашу перемогу

Чумак Дмитро Сергійович
Дебальцево, невеличке місто у  Донецькій  області, але  саме в   ньому знаходився  залізничний   вузол  міжнародного  значення, який з’єднував  Донецьк з  Луганськом. Бій  за Дебальцівський плацдарм  став  одним  з найбільших зіткнень на Донбасі. У ньому взяли участь тисячі бійців, сотні одиниць техніки й важкої артилерії. Найгостріша фаза тривала майже місяць – з 25 січня до 18 лютого 2015 р., включала в себе як масовані артилерійські обстріли, так і перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї і навіть танкові протистояння.
 У  той  час як у  штабі  АТО  запевняли, що у  сепаратистів   вже немає сили воювати, відступати вони не збиралися, обстріли не  припинялися ні  на мить. Це  був один  суцільний  бій, під час  якого українські  воїни стійко оборонялися, проте несли важкі непоправні  втрати. 268  наших Героїв  віддали свої  життя  у  битві з  регулярними   російськими збройними  формуваннями, які  будь-що  хотіли заволодіти  Дебальцево до початку  перемир’я 15 лютого 2015року. Серед  полеглих Героїв був  і  юнак  з міста  Біла  Церква  Чумак  Дмитро  Сергійович.
Дмитро  народився 26 листопада 1985 р. у  м. Будапешт, у сім’ї військовослужбовця. Його тато Чумак Сергій Дмитрович   служив прапорщиком у військовому гарнізоні на території  Угорщини. Потім родина повернулася в Україну і вже у 1992 році Дмитро пішов до першого класу Білоцерківської загальноосвітньої  школи №11.
У 2000-му після закінчення 9-ти класів  вступив на навчання до  Білоцерківської  філії Державної академії  статистики, обліку  та  аудиту за спеціальністю «Бухгалтерський облік». У 2003 році з успіхом завершив навчальний заклад, отримавши кваліфікацію  «Бухгалтер»,  а  також одночасно навчався на водійських  курсах.
Непоправне  горе спіткало  родину Чумаків у 2004  році. Не дивлячись на  всі зусилля лікарів, помирає мама Дмитра Людмила  Олексіївна, хлопець дуже  важко  переживає.  Того ж року він був призваний до лав Збройних сил України, а після демобілізації   працевлаштувався у Києві монтажником  вікон.
Молодий,  впевнений у  собі, уважний, ввічливий, чуйний, він був справжнім   чоловіком, тому що  саме  таким  виховали його  батьки, яких він дуже любив і не мав права підвести. А ще він  відчував відповідальність і за долю України. З початком  Революції  Гідності  постійно  стежив  за розвитком подій  на  Майдані, а  коли розпочалася російська  військова агресія на Донбасі, як  син військового  він  не  зміг  залишитися  осторонь – добровольцем   попросився на  війну.
16 червня 2014 року Білоцерківським об’єднаним   військкоматом Чумак Дмитро Сергійович був призваний до лав  Збройних сил України, став стрільцем, помічником   гранатометника 25-го батальйону територіальної оборони «Київська  Русь», мав  псевдо «Митяй». Після короткотривалого  бойового  злагодження  на полігоні 169-го навчального центру «Десна» в Чернігівській області батальйон  був направлений для  виконання бойових завдань в зону проведення  антитерористичної   операції, де тривали  запеклі бої.
Під час одного з них  Дмитро  отримав осколкове  поранення  в  руку, міг вже  не  повертатися  на  фронт, але  серце  Героя  було   разом з побратимами, тому, навіть не долікувавшись,  наприкінці листопада 2014 р. знову поїхав на передову. У січні 2015 року 25-й ОМПБ  був залучений  до виконання  бойових завдань  в  районі  м. Дебальцево. Незважаючи на досягнуті у Мінську домовленості про припинення вогню з 00.00 15 лютого 2015 року, протягом цього дня усі взводні опорні пункти, блокпости та базові табори вздовж лінії зіткнення зазнавали потужних обстрілів з мінометів, танків та РСЗВ. Одночасно з трьох напрямків: західного, східного та південного бойовики за підтримки регулярних підрозділів збройних сил РФ проводили штурмові дії. Усі дороги були  перекриті та  прострілювалися з  усіх  сторін.
Підрозділ Чумака  Дмитра  отримав  завдання  приступити до патрулювання дороги на Дебальцево. Готуючись до виїзду,   Дмитро  замінив  за  кермом  машини  молодого недосвідченого  побратима, чим урятував йому життя,  а  сам, потрапивши під  шквальний ворожий обстріл, отримав смертельні  поранення,  кулі   влучили в  голову і  серце, шансу вижити не  було…
Того ж дня його батько по телефону отримав звістку про смерть сина. Та тіло довго не могли знайти. Лише через місяць Сергій Дмитрович забрав Дмитра з Дніпропетровського моргу і 15  березня 2015 року біля пам’ятного  знаку Героям Небесної сотні з  полеглим воїном  попрощалися.  Вічний  спочинок здобув  на  Алеї Героїв  кладовища  «Сухий Яр» у  місті  Біла Церква.
Через тиждень після смерті сина пішов з життя і батько  Героя, не витримало серце такої непоправної втрати. Родина  зібралася  разом, але вже на  небесах.
Указом Президента України №103/2016 від 21 березня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Чумак Сергій Дмитрович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Згідно з рішенням сесії Білоцерківської міської ради №1530 від 20 серпня 2015 року та рішенням сесії Білоцерківської міської ради №225 від 8 вересня 2016 року за визначні заслуги перед територіальною громадою міста Біла Церква, особисту мужність виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання «Почесний громадянин міста Біла Церква».
Нагороджений   медаллю «За  жертовність та  любов до України», нагрудним знаком «25-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь», відзнакою  народного руху України «За  заслуги перед українським народом» І ступеня, почесною відзнакою «Велике серце». На жаль, всі відзнаки  посмертно.
Дмитро не встиг одружитися, у нього залишилися старенька   бабуся та дядько, але всі нагороди та документи передані на вічне збереження до музею загальноосвітньої школи №11, на фасаді якої  7 грудня 2015 року на честь Героя було відкрито меморіальну дошку. Колектив школи береже пам'ять про свого випускника, який прожив коротке, але яскраве життя. На  його долю  випало  чимало випробувань, проте хлопець усім  серцем  вірив у  кращу долю як  для себе, так і для  своєї рідної  землі, він свято вірив у нашу перемогу. І  ми обов’язково  маємо перемогти, не  зрадити пам’ять    про наших Героїв, які  дивляться  на  нас з небес і  вірять, що  ми не підведемо!
 
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"