Віра Строкач: «Журналістика – це така хвороба, від якої не хочеться позбавитися»

6 січня відзначила 100-річний ювілей білоцерківська газета «Замкова гора». Щирі вітання ще попереду – 28 січня у приміщенні Будинку урочистих подій. А напередодні віншувань газета «Тиждень» поспілкувалася з редактором газети «Замкова гора» Вірою Строкач щодо історії виникнення тижневика, умов роботи в радянський час та період незалежності України, про колектив редакції та про плани на майбутнє.

Людмила ПОЛЯХ

Віро Олександрівно, розкажіть, будь ласка, про історію заснування газети.

– Газета була заснована 6 січня 1920 року. До Другої світової війни  газету очолював Прокоп Герасименко. Він загинув в останні дні війни. Потім газету очолювали Федір Машовець, Михайло Ковшоба, Станіслав Ганічєв, Григорій Клепка, Віктор Адаменко. З 2003 року газету очолюю я. За час роботи нагороджена «Відзнакою міського голови», «За заслуги перед містом», медаллю «За гуманізм». 

Редакція газети знаходилася у приміщенні, яке розташовувалося там, де нині збудований ПК «Сільмаш». Воно згоріло під час війни. А в цьому приміщенні, де ми нині знаходимося, мешкали викладачі сільгоспінституту та військові. Редакцію переселили в це приміщення вже після війни. Поряд розташовувалася друкарня. Нині в цьому приміщенні знаходиться «Белком».  

Газета у радянські часи називалася «Ленінський шлях» чи мала ще якісь назви?

– Так, назви змінювалися. У нас зберігається архів номерів газети. Є й за 40 –ві роки. Щоправда, не все збереглося. Частина примірників згоріла під час пожежі. Так ось, спершу газета називалася «Більшовик», а далі «Вісті Білоцерківщини», «Радянська нива», «Соціалістична правда», «Ленінським шляхом», «Маяк комунізму», а вже тоді «Ленінський шлях». З 17 вересня 1991 року газета носить назву «Замкова гора». Ми провели конкурс серед читачів на кращу назву і саме таку обрали. Адже Замкова гора – це місце, звідки походить Біла Церква. 

А коли ви почали працювати в газеті?

– Поки навчалася у школі, в газеті постійно з’являлися публікації за моїм підписом. Така любов до газети у мене родинна. Адже і бабуся, і тато виписували «Ленінський шлях», для них газета була настільною. На той час примірник коштував 2 копійки, а передплата на рік – 4 карбованці 20 копійок. Готували мої публікації до друку перші вчителі – наставники Валентина Ременюк та Раїса Цуркан. І саме з їхньої легкої руки я пов’язала свою долю з журналістикою. Після закінчення Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка прийшла працювати у редакцію 1 вересня 1971 року. На той час в газеті було 4 відділи – промисловості та будівництва, сільського  господарства, партійний відділ, відділ листів та масової роботи. В останньому я почала працювати літпрацівником, потім перейшла у партійний відділ, затим займала посаду відповідального секретаря, а вже затим очолила газету.

Скільки тоді людей працювало в газеті?

– На той час в редакції працювало 19 чоловік. У кожному відділі по 2 людини, також було два коректори, відповідальний секретар, фотокореспондент, водій, бухгалтер. При Григорію Клепці запровадили посаду кореспондента при редакторі. Він виконував «польову роботу», редактор відправляв на ті чи інші збори, на якісь підприємства тощо. Я теж працювала на такій посаді. У нас вистачало людей. Наразі в редакції працює всього 2 журналіста, які висвітлюють усі теми. Тоді газета виходила 4 рази на тиждень. У 70-х роках мала тираж майже 37 тисяч примірників! При редакції діяв Народний університет журналістики, де вчили писати статті, та літературна студія «Заспів». Багато журналістів,  які у нас «виросли»,  пішли працювати в інші редакції.

Коли легше було працювати: у радянські часи чи нині?

– Коли я прийшла в 1971 році на роботу, то кожен відділ вів суто свою тему. Наших кореспондентів знали у кожному колгоспі чи на підприємстві. Одного разу мене керівник радгоспу просив не присилати кореспондента Івана Бондаря, бо він був агроном за фахом і колишнім працівником сільського господарства, тому дуже добре розбирався в темі, йому не «замилиш» очі якимись байками. Валерія Цейтліна знали всі у селах, в автоінспекції, у сфері спорту, бо він займався цими темами. Пізніше нас почали скорочувати. Сильної цензури у радянські часи я не відчувала, вона почалася за часів одного з українських президентів, коли почали надходити «темники» і ми змушені були їх друкувати. Фінансово тоді було працювати легше, у нас був високий тираж. Нині у час суцільної інформатизації Інтернет витісняє друковані ЗМІ. 

До того ж Укрпошта «допомагає» у розповсюдженні…

– Так, я коли стала редактором газети, пошта брала з кожних 100 грн передплати лише 12 грн за свої послуги, нині ж бере 73 грн! До того ж затримують кошти від передплати на цілий місяць. Передплата завершилася 25 грудня, а ми до цього часу не отримали коштів! Сільські поштарі працюють на пів ставки і обслуговують по 2 чи 3 села. До того ж закриваються відділення пошти у селах. І люди, якщо й хочуть передплатити газету, не мають змоги, де її отримати. Ми надсилали листи в обласне відділення «Укрпошти» з цього приводу, але реакції ніякої. При цьому у керівника «Укрпошти» мільйонні оклади… 

Я так розумію, що наразі не дуже підтримує газету й міська та районна влада? 

– До кінця 2018 року газета мала співзасновників – Білоцерківську районну раду, Білоцерківську РДА та Білоцерківську міську раду. З 1 січня 2019 року  ми «роздержавилися» і тепер працюємо суто на договірних засадах. І якщо Білоцерківська райрада та Білоцерківська РДА нам оплачують публікації про діяльність районної гілки влади, то міськрада робити це не поспішає. За минулий 2019 рік заплатили лише 3 140 грн, хоча ми постійно висвітлюємо і рішення міської сесії, і міськвиконкому, і різноманітні заходи міської влади. Зараз ведемо перемовини з міськрадою, щоб оплачували наші публікації. 

Мабуть, мало в Україні газет, які б могли відзначити 100 років з часу заснування. «Замковій горі» вдалося зберегтися і в радянські часи, і в часи незалежності. У чому секрет вашого  успіху?

– Правильно кажуть, що журналістика – це така хвороба, від якої не хочеться позбавитися. Буває, що роботу ставиш на перше місце понад сімейні справи і власні проблеми. Наш колектив – 19 осіб – жив, як одна родина. Напевно, у цьому і є запорука успіху газети. 

Які плани надалі?

Мені хочеться, щоб газета виходила, щоб  її тиражі зростали, омолоджувався і збільшувався колектив.