Врятував побратимів ціною власного життя

Павленко Дмитро Петрович
 
Білоцерківщина – земля  Героїв!  Ще  з давніх-давен древній  Юр’їв був форпостом для захисту рубежів Київської Русі від  половців та татар, тут вирували козацько-селянські повстання, стояли загони українських січових стрільців Євгена Коновальця. Нині місто над Россю – пункт постійної дислокації не лише 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців, а й Білоцерківського зенітно-ракетного полку (в/ч 1129) – легендарного  підрозділу Збройних Сил України, зенітники якого  з перших днів  російсько-української війни боронили та продовжують боронити небо над Донбасом, аби ворог не зміг використати авіацію і захопити Україну.
Підрозділи в/ч 1129 окремого зенітно-ракетного полку  захищали Дебальцеве, Волноваху, Старобільськ, Слов’янськ, Краматорськ. Були у  найгарячіших точках  антитерористичної операції та  операції об’єднаних   сил,  чітко  виконуючи  покладені  на  них обов’язки із захисту  України.
На дорогах російсько-української війни оборонці неба, так  само як й інші  військові  формування, втрачали своїх  побратимів. 19 жовтня 2015 року на території військової частини 1129 було урочисто відкрито  пам’ятний знак на  честь  Героїв-зенітників, які  віддали життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність України. Це знак пошани і сержанту, головному сержанту 4-ї зенітно-ракетної батареї, 2-го зенітно-ракетного дивізіону 1129-го окремого зенітно-ракетного полку, білоцерківцю Павленку Дмитру Петровичу, який загинув 19 травня 2016 року під час виконання  службових обов’язків у зоні проведення антитерористичної операції.
Дмитро прийшов у цей світ на самому краєчку весни 3  березня 1984 року у мальовничому селищі Пугачівка Рокитнянського  району Київської області. Мама  Ніна Аксентівна і тато Петро Григорович змалечку привчали Дмитра та його старшого брата Геннадія з повагою ставитися до людей, не цуратися будь-якої роботи, виховувати у собі риси справжніх  чоловіків,  бути мужніми та  сильними.
Після переїзду великої дружної  родини  Павленків  до Білої Церкви, Дмитро пішов до першого класу Білоцерківської  загальноосвітньої школи №13, а з 1995 року був переведений  на навчання до новозбудованої загальноосвітньої школи І-ІІІ  ступенів №22. Класний керівник Дмитра, розповідаючи про шкільні роки свого випускника,  згадувала: «Він не був ідеальним учнем, він був звичайним, але завжди вмів відповідати за свої вчинки. Чесний, справедливий, веселий і добрий – це все про Дмитра. Жодна зустріч  випускників 9-Г класу не обходилася без його фірмових шашликів».
У Дмитра дуже рано проявилися риси самостійності та  цілеспрямованості. Він бачив, як важко доводиться працювати батькам, щоб вони з братом ні в чому не знали потреби, тому  вирішив, що  повну  середню освіту  буде  отримувати вже разом  із  опануванням  робітничої  професії. У 1999  році, після закінчення  9  класів, продовжив навчання у Білоцерківському вищому  професійно-технічному училищі №9, а вже через рік, отримавши  спеціальність  електрозварювальника, іде працювати на  шинний завод  ВАТ «Росава».
А ще, здавалося, що Дмитро  ніби поспішав жити, ніби знав, що доля  відведе занадто мало  часу, щоб  повною мірою  виконати те, що має зробити справжній чоловік у своєму  житті – побудувати дім,  посадити дерево, виховати  сина.  Його однолітки ще по дворах у футбол грали, а Діма, зустрівши своє перше кохання  одразу  одружився  і  вже у  2002 році  на  світ  з’явився  синок-первісток, якого  назвав  Михайлом – «подібний до Бога».
Цікаво було дивитися як хлопчик зростає, робить перші  кроки,  говорить перші  слова. Дмитро  відчував  відповідальність  за  цю маленьку людину, заради неї він мав  працювати, жити, бути прикладом у  всьому.
У 2005-2006  році  пройшов  строкову  службу у Збройних Силах України. Спочатку  був  направлений до 1121-го окремого навчального зенітно-ракетного дивізіону смт Десна Чернігівської  області, а  потім  до зенітно-ракетного   полку  смт Гвардійське Новомосковського  району Дніпропетровської області. Служба  солдату Павленку давалася легко, йому все подобалося, навіть з’явилося бажання стати  професійним  військовим.
Повернувшись до Білої Церкви після  демобілізації, Дмитро Петрович працював на різних роботах, але  особливо подобалося   займатися конструюванням і складанням  меблів. Коли видавалася вільна хвилинка намагався  вирватися  на природу, десь до річки чи до ставка порибалити, посидіти у  тиші, помилуватися  краєвидами. Любив щось майструвати, читати книги. А ще рідні та друзі відзначали його справжній талант до приготування  різних страв із м’яса та риби, готував залюбки і дуже смачно.
А потім настав 2014  рік… Революція  Гідності  переросла у   російську агресію на українську землю. 18 квітня 2014 р. відповідно до Указу Президента України від 17.03.2014 року №303/2014 «Про часткову мобілізацію» місцевими військовими комісаріатами здійснювався призов військовозобов'язаних та техніки для доукомплектування військових частин ЗСУ та інших військових формувань до штатів воєнного часу. Резервістам  почали надходити  повістки, покликали стати на захист України і Павленка Дмитра.
 25 квітня 2014 р. він був мобілізований Білоцерківським  військкоматом та направлений для проходження служби до  Білоцерківського зенітно-ракетного полку. Більшість часу перебував у зоні антитерористичної операції, надзвичайно  відповідально ставився до виконання  військових обов’язків, ніколи не ховався за спини побратимів, завжди прагнув допомогти, бездоганно виконував усі накази командування.
З 18 квітня 2015 року призовники першої хвилі підлягали демобілізації, був звільнений з військової  служби і сержант Павленко. Дмитра дуже радо зустріли вдома, особливо раділа мама, що син поряд і  вона може більше  за  нього  так не хвилюватися. Проте  у колі  рідних син пробув лише  кілька  місяців, його серце залишилося із побратимами на  буремному Донбасі. Він увесь час думав, як вони там, не знаходив  собі  місця та  врешті не витримав і знову підписав  контракт для служби у зоні АТО. Коли побратими запитували, чому він повернувся, відповідав: «Немає такого колективу на гражданці, як у нас». А ще  він  дійсно  був  патріотом  своєї рідної України, таким виховали його батьки. Крім того, отримавши досвід військової служби у зоні бойових дій, розумів, що там він зараз  потрібен  більше  ніж у мирному житті.
Цього разу Дмитро Петрович знову у складі вже рідного  ЗРП 1129 проходив службу в селі Біла Гора Костянтинівського району Донецької області. Побратими Дмитра  Павленка з теплотою згадували  свого  головного  сержанта. Він був для них,  як мама, вони  іноді так  його і називали «мама Павленко», тому що  у його службові обов’язки входило забезпечувати військових речовим майном і  він  надзвичайно ретельно слідкував за тим, щоб його солдати були всі добре одягнуті та  взуті –  ну  чим не  «мама»? А  ще  його знали як доброго, спокійного, відважного чоловіка, сильного духом, з відкритою  душею, мудрого та  справедливого.
Дуже радів кожній вісточці з дому, часто і  сам  телефонував, розповідав новини, розпитував як справи вдома, піклувався про здоров’я  батьків, цікавився успіхами сина. Справжнім сюрпризом  став  Великодній   кошик, який  він  отримав від  учнів  рідної  22  школи. Дмитро навіть сфотографувався з ним на згадку, то було  останнє фото у його житті… 
20 травня 2016 року мав отримати відпустку, планував як її  проведе. Хотілося у першу  чергу  виспатися, останнім  часом  спав  кілька годин на добу. Дмитро Петрович був  найбільш досвідченим у   підрозділі, тому  йому  доручали  займатися   з  новоприбулими бійцями, передавати досвід. От і  виходило, що вночі  він заступав на бойове чергування, а  вдень мав проводити заняття з  молодим  поповненням,  це дуже  виснажувало.  Побратими  помічали, що він  ніби став значно старшим у ті дні, був не таким веселим як  завжди,  рідко посміхався, виглядав  втомленим. Просили його поберегти себе, але Дмитро лише  відмахувався і  говорив, що трішки більше  поспить і  все знову буде  добре, але  не зараз, скоро відпустка, тоді  і відпочине… Проте  не судилося… За один день до омріяного перепочинку його життя  обірвалося…
19 травня 2016 року після бойового чергування, повернувшись  у військову  частину Дмитро Петрович як завжди  проводив навчання з новоприбулими бійцями. Цього дня він знайомив  їх із різновидами та  правилами  використання  гранат і  протитанкових мін, все як завжди… І раптом пролунав вибух,  у нього в руках розірвалася граната. Основний удар головний сержант Павленко Дмитро Петрович прийняв на  себе, отримані у  ту мить травми виявилися несумісними із життям, ще троє військовиків зазнали поранень. Герой загинув  не від ворожої кулі, він своїм життям урятував побратимів, собою закрив гранату,  врятував ціною власного життя.
22 травня 2016 року вже вкотре біля пам’ятного знаку  героям Небесної Сотні на центральній площі м. Біла Церква  звучала  «Плине  кача», знову  білоцерківці  проводжали на вічний  спочинок воїна, життя якого забрала війна лише на 32 році життя…
Поховали Дмитра Павленка на землі,  де він народився, де   зробив перші кроки – у с. Пугачівка Рокитнянського  району. Через півтора року поряд із сином поховають і його маму, Ніну  Аксентівну.  Всі  сльози  вона  виплакала  за ним, а ще  постійна тривога за  старшого сина, також  учасника АТО  далися  взнаки, серце мами зупинилося. На землі у Дмитра залишилися тато, старший  брат, дружина та  син, які  бережуть пам'ять  про  свого Героя і  дуже  шкодують, що його немає зараз поряд із  ними.
Указом Президента України №58/2017 від 10 березня 2017 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» сержант Павленко Дмитро Петрович нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).
У серпні 2016 року Дмитру Павленку присвоєно звання Почесного громадянина Білої Церкви.
А 3 березня 2017-го, у день народження Героя, на фасаді білоцерківської ЗОШ №22 було відкрито й освячено меморіальну дошку на  честь  загиблого випускника.
Час швидкоплинний, сьогодні сину Дмитра Павленка вже  17 років, його життєва стежина лише починається. І хочеться  побажати, щоб  йому ніколи не довелося  пережити те, що пережив  його тато. Щоб він зростав  у  мирній, вільній, щасливій, заможній  та незалежній Україні.
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"