Як розширювалася Біла Церква

 

У попередніх випусках газети «Тиждень» ми розповіли, що вдалося знайти археологам на Замковій горі, де містився первинний адміністративний та церковний центр Гюргева. Навколо укріплень княжого дитинця розрослося місто,  яке теж було оточене оборонним валом і ровом. Про археологічні дослідження на території городища та про те, як розширювалося наше місто, розкажемо за допомогою білоцерківського історика Олексія Стародуба, який у співавторстві з Євгеном Чернецьким, Анатолієм Бондарем та Олександром Ярмолою підготував та видав чотиритомник «Будівельна історія Білої Церкви XI–XXI ст.».

Людмила Полях

Давнє місто Гюргев (Юр’їв)

Одне з завдань князя Ярослава-Георгія Мудрого полягало в укріпленні південного рубежу держави вздовж берегів Росі. Тут на початку 1030-х років було побудовано низку міст-фортець, з'єднаних між собою довгим паском оборонного валу, що названий народом Змієвим.Столицею відвойованого Пороссястало місце, де Рось різко змінює свій напрямок із півночі на схід, а саме пагорб, що височів над болотистою місцевістю неподалік від гирла річки Рут (сучасна назва – Роток абоПротока). Нове місто отримало назву в честь небесного покровителя князя – св. Георгія Переможця. У руських літописах воно відоме під назвами Гюргев, з XII ст. –Юр'їв, а серед візантійців – місто Церкви Святого Георгія на Росі.

Гюргевський дитинець займав сучасну Замкову гору та район Замкових провулків. Тут мешкалиюр'ївські єпископи, на яких водночас із місіонерською роботою було покладене й адміністрування Пороссям. Навколо дитинця розкинулися садиби, теж оточені валом, що починався від східної частини центрального пляжу, повертав на вул. Гетьманську, далі прямував проїжджою частиною вул. Героїв Небесної Сотні до Комендантської вулиці, напрямком якої виходив на пам'ятник Кобзарю (сквер на початку вул. Гагаріна). Саме тут розташовувалася виїзна брама. Далі міський вал простягнувся вздовж провулку П.Лебединцева до Голубиної вулиці та провулку Т.Шевченка, де повертав на південь до Росі й між садибами 21 та 23 на вул. Франка впадав у Рось.

Особливості забудови міста стали відомі в результаті археологічних досліджень, які проводили всередині 1990-х років вчені Інституту археології України та працівники Білоцерківського краєзнавчого музею.У Гюргеві, як і в інших руських містах, забудова мала садибний характер. Перші поселенці осадили місто більш-менш рівномірно, включно з малопридатними ділянками північно-західної частини міста, які й нині характеризуються високим рівнем ґрунтових вод. Щільність садибної забудови простежується на підвищених ділянках,що лежать на гранітному щиті, повз берег Росі, а також уздовж вулиці Гагаріна. Така скупченість забудов призвела у XII–XIII ст. до поширення дерев'яних багатоярусних будівель з підвальними та напівпідвальними приміщеннями.

Будівлі на той час зводили за двома типами: зруб або каркасно-стовповий. Зруби будували із соснових чи дубових колод діаметром 16–25 см, які на кутах кріпилися одна до одної за допомогою пазів.Каркасно-стовпові споруди в розкопках визначаються наявністю за периметром круглих стовпових ямок діаметром 25–35 см. У верхній частині дерев'яні стовпи перев'язували горизонтальними балками, що несли на собі горище чи верхній поверх. Стіни зводили з дощок чи тонких колод, закріплених пазами, штукатурили глиною зовні та зсередини. Яку будівлю зводити – залежало від ґрунту та рельєфу. На болотистій місцевості будували зруби, а на сухих ґрунтах – каркасно-стовпові будівлі. Часто будівлі були двоярусними: знизу майстерня чи погріб, зверху – житлове приміщення. Приміщення обігрівалося переважно піччю-кам'янкою, а з початку XII ст. – винятково глинобитною піччю. За характерними ознаками видно, що будівлі зводилися різними майстрами як із південно-західного пограниччя Русі, так із північно-причорноморських степів.

Особливістю садиб було те, що вони об'єднували господарсько-житлові функції. Зазвичай, у кожному подвір’ї був якийсь ремісничий комплекс. Так, на одній із садиб, що розташовувалася на Замковій горі, досліджений комплекс поварні, який складався з двох будівель із печами та господарської ями. В одній зі споруд містилася звичайна глинобитна піч і дві печі-«ніші». В іншій будівлі в стіні були вирізані дві печі-«ніші». На невеликому дворику між цими прибудовами містилися ще три печі. Комплекс існував як перед пожежею 1095 року, так і після відновлення міста.У місті (район сучасної Замкової вулиці) досліджена садиба гончара з горном. Унікальною виявилася також піч його житла, черінь якої був викладений фігурною хрестоподібною плиткою. Ще в одному з будинків (район вул. Росьова), ймовірно, була ткацька майстерня.

Литовське правління: спорудження Білоцерківського замку

На початку 60-х років XIV ст. Велике князівство Литовське закріпило за собою українське Подніпров'я. Життя міста відновлюється з 1552 року зі спорудженням на місці руського дитинця замку – адміністративного центру округи. Саме з цього року в історичних документах наше місто має назву Біла Церква. Спорудження замку було викликано кількома потребами: охорона Києва, державно-адміністративне упорядкування середнього Поросся та охорона великих торгових шляхів із Туреччини, Балкан та Польщі, що проходили через Білу Церкву. Будівництвом замку опікувався князь Семен-Фрідріх Пронський.

Варто зазначити, що Білоцерківський замок – це не замок у класичному розумінні високих кам'яних будівель, які є на Західній Україні. Замками у XV-XVII ст. називали дерев'яні укріплення, що споруджували в більш-менш недоступній місцевості із дерев'яних брусів завдовжки до 6 м, покладених у замки. Стіни робили подвійними з проміжком, що заповнювався піском чи глиною. Поверх балок влаштовували галереї з дахом і пристосуванням для стрільби. На внутрішній стороні замку був поміст, де розташовували діжки з водою та на випадок оборони – каміння, дубові палі, колодки. У самій стіні розміщували житлові приміщення, сараї, комори. Над стінами піднімалися вежі чи башти, де містилися військові та продовольчі запаси. Площа, зайнята під замковими спорудами, була невелика, адже розраховувалася лише на випадок облоги. Водночас Білоцерківський замок служив для містян місцем сховища припасів, що зберігалися у великих льохах, розташованих, здебільшого, у районі Замкових провулків. У 1660-х роках за наказом воєводи Стефана Чарнецькогозамок перетворили у фортецю.

Польське правління: Білоцерківську фортецю демонтують

Фортеця складалася з двох частин – верхнього та нижнього укріплень, кожен із який був оточений ровом. Верхній замок розташовувався на місці сучасної Замкової гори та мав чотири бастіони. На одному з них нині знаходиться Білоцерківський краєзнавчий музей. Нижній замок розташовувався на місці сучасних Замкових провулків. До кінця XVIII ст. ні замок, ні фортеця жодного разу не були взятінаступом. Найбільш потужний із них був виконаний в 1672 році гетьманом Петром Дорошенком.Проте після того, як Біла Церква опиняється в складі Російської імперії, фортецю було демонтовано.

На загальному плані міста від 1769 року видно, що найбільш заселеною частиною на той час була ділянка від річки Рось до Преображенського собору та від вул. Ярослава Мудрого до вул. Надрічної. В інших місцях переважають зелені насадження. Заміські селянські садиби будували ближче до берегів Росі та її притоки Сухий Яр і далі до Ротка. На Заріччі у XVI–XVIII ст. хати розташовували вздовж Росі від дерев'яного мосту й далі вгору до греблі.

Часи графів Браницьких: перехід від оборони до торгівлі

Усередині 1770-х років Білоцерківське староство отримав у подарунок коронний гетьман Францішек-Ксаверій Браницькийвід свого приятеля короля Станіслава Августа Понятовського. З цього часу до 1917 року Біла Церква стає приватним містечком графів Браницьких. Перехід Білої Церкви з державної в приватну власність призвів до змін у характері її забудови. Фортечні укріплення знесли, на місці старостівського замку (зведений у 1740-х роках) з’явився ансамбль Зимового палацу, де було розташоване Головне управління маєтками Браницьких (нині музична школа №1). До ансамблю споруд, крім палацу, входила будівля Дворянського зібрання. Заміською резиденцією Браницьких став Літній палац у парку «Олександрія».

Наприкінці XVIII – першої половини XIX століть Біла Церква кардинально змінює зовнішній вигляд. Північніше старого міста розгорнулося будівництво Торгових рядів (за часів радянської влади мали назву «Білоцерківського районного універсального магазину» (БРУМ), про який ми детально розповідали в попередньому випуску газети). Весь новий район, що оточував Торгову площу, був розбитий на невеликі квадрати прямокутної форми та сформував торговельно-ремісничий центр міста. Нова планова забудова проводилася на захід від вул. Ярослава Мудрого, тоді як на схід від неї будівництво велося хаотично. Лише наприкінці XIX ст. східна частина міста отримала чітку структуру, хоча такі території, як Грузія, несли в собі ознаки безладної забудови аж до середини XX ст.

Замість старих дерев'яних храмів виникли кам'яні костьол Іоанна Хрестителя, церква Преображення Господнього. У 1843 році була збудована церква св. Рівноапостольної Марії Магдалини на Заріччі. У 1840-х роках на місці колишнього єзуїтського кляштору зведено ансамбль гімназії, яка була переведена сюди з Вінниці. Головними планувальними осями Білої Церкви стали напрямки доріг, що вели до Сквири та Києва. Так, на київському та сквирському напрямках на межі нового містечка були збудовані поштові станції, ансамбль однієї з них існує досі на бульварі Олександрійський.

Три білоцерківських передмістя також розширювалися. Заріччя приростало вулицями в бік поля, додаючи до своєї хаотичної куткової забудови рядну. Ротоцьке передмістя тривалий час зберігало хуторянську забудову, яка пролягала вздовж поворотких берегів та урвищ. Між Ротком і власне містечком пролягла розлога Ярмаркова площа. Північна межа Олександрійського передмістя на той час завершувалася там, де нині вулиці Дачна, провулок Курсовий, вул. Курсова, початок Привокзальної. Вздовж Сквирського шляху (нині Олександрійський бульвар) з’являлися нові садиби та господарські будівлі (склади Браницьких) та казарми (5 військовий майданчик). Мешканцями передмість на той час були нащадки міщан, які за Браницьких стали кріпосними селянами.

У 1876 році завершилося будівництво Фастівсько-Знам'янської залізниці, що ще більше пожвавило економічний та демографічний розвиток Білої Церкви. Поблизу вокзалу з'являються одноповерхові забудови, склади, промислові об'єкти.Наприкінці XIX ст. з’явилися офіційні назви нових вулиць містечка, передмістя ще тривалий час обходилися без них.З 1920 року розпочинається радянський період життя Білої Церкви, за якого наше місто також зазнало значних змін. Але про це ми розповімо в наступних номерах газети.


Олексій Стародуб, історик

Перша половина XIX ст. стала найважливішим етапом у містобудівному розвитку Білої Церкви. За темпами розвитку місто переважало значну кількість населених пунктів Київської губернії. Якщо наприкінці XVIII ст. населення Білої Церкви нараховувало 5500 осіб, то наприкінці XIX ст. тут уже мешкало 20700 осіб, а на межі століть Біла Церква з передмістями нараховувала 53000 осіб. Щорічно тут проходило 11 ярмарків, на яких продавалося всякого товару на 210 тис. руб. Працювали три шкіряні заводи, винокурний, чавунно-ливарний та агрономічний заводи, каменоломні, фабрика сільгоспмашин, цукерок, тютюну, пива, мила, оцту. Функціонувала олійниця, млини, типографія, книжні лавки, бібліотеки, до 700 магазинів, трактири, винні магазини тощо.