ЯКБИ НЕ ВІЙНА…

Пам’яті Томашука Олега   Володимировича
18 березня 2014 року під час штурму російськими  бойовиками 13-го фотограмметричного центру Головного  управління оперативного забезпечення Збройних  сил України у Сімферополі від прямого влучення у  серце  російським  снайпером  загинув прапорщик Кокурін Сергій Вікторович. Це був перший  загиблий  військовослужбовець у російсько-українській війні. Тоді,  п’ять років тому, ніхто навіть уявити не міг, що бойові дії на  території України будуть тривати так довго, що ще більше 4 000 наших Героїв загинуть, виконуючи конституційний обов’язок, ставши на захист Вітчизни, її незалежності та територіальної  цілісності. Кращі з кращих підуть захищати свою рідну землю від російської навали та  віддадуть  найдорожче – своє життя.
П’ять років війни, п’ять років болючих, незворотних втрат.  Кров’ю наших Героїв омита земля Донбасу. Іловайськ та Дебальцево, Донецький і Луганський аеропорти, Авдієвська  промзона та шахта Бутівка – криваві  рани на тілі України. Наші  Герої гинули у боях під час танкових атак та артилерійських  обстрілів, від куль снайперів і закладених ворогом  мін, помирали у шпиталях від важких поранень та ускладнень хвороб, не витримувала  нервова, серцево-судинна  системи… Бойові  та  небойові втрати, але за кожним загиблим Героєм материнські   сльози, зруйновані людські долі, осиротілі діти, життя  розірване на до та після… Якби не  війна… Але  ось  уже  п’ять років вона  триває в Україні, чи не щодня збираючи свою страшну данину, війна забирає кращих...
Кожен  сам  собі обирає долю, але далеко не кожен  готовий  пройти горнило війни, відчути  подих  смерті. Безумовно,  потрібно мати особливу силу духу, мужність і силу, а ще почуття  патріотизму та любові  до  своєї  Вітчизни.
Саме такі риси виховали у свого  сина, солдата 72-ї окремої  механізованої бригади  Томашука Олега мама та тато. Коли  розпочиналася війна  на  Донбасі  Олег  лише  закінчував  школу, будував  плани на  майбутнє. Хто б тоді  міг  подумати, що  його  життя  виявиться  занадто  коротким, щоб втілити у життя  все те, що було задумане під звуки випускного  вальсу.
Олег народився 5  серпня 1994 року в місті Біла Церква Київської області. У 2003 році пішов до першого класу  Білоцерківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №9 з поглибленим вивченням іноземних мов. Зі спогадів класного  керівника й однокласників, він був душею класу, надзвичайно   комунікабельним, веселим, активним, брав участь у  роботі органів  учнівського самоврядування,  грав у  команді  КВК школи, мав  творчий та артистичний талант, захоплювався  спортом, розвивав  себе фізично. А  ще – писав вірші, крізь які передавав  свій  настрій,  почуття та  переживання. 
Після закінчення  школи  поступив  до Інституту  педагогіки  та  психології НПУ ім. М.П. Драгоманова, мріяв зайнятися  практичною психологією. Спочатку навчався на денній формі навчання, а пізніше перейшов на заочну та пішов працювати. Останнім часом був спеціалістом із  обробки  та  передачі  вантажів у ТОВ  «Нова  пошта».
Зустрів  своє  кохання, народився синочок Єгор, точна  копія тата. Навесні  2016  року  Олег  приймає дуже неочікуване для  усіх  рішення, підписує контракт і йде служити до легендарної  Білоцерківської 72-ї окремої  механізованої бригади  ім. Чорних  Запорожців. Після короткотривалої підготовки у 169-му навчальному  центрі «Десна»  на  Чернігівщині був направлений в  район міста Авдіївка Донецької області, на захисті рубежів стояла 72-га ОМБр.
Олег надзвичайно пишався тим, що служив у славетній бригаді, пишався героїчними побратимами, відважні дії яких  наводили жах на ворогів, недарма 72-гу нарекли «чорною  бригадою».  Він  був відважним і відчайдушним  воїном, швидко  опанував військову справу, легко долав труднощі похідного  життя, він не хотів  підвести  бойових  друзів,  своїх  командирів.
Майже рік виконував Томашук Олег військовий та громадський  обов’язок у зоні  антитерористичної операції. Батьки, всі рідні з нетерпінням чекали повернення Олежика до рідної домівки. Але…   не  такого повернення  вони  чекали…
20 березня  2017 року родина Томашуків отримала трагічну звістку, що під  час несення служби в районі  м. Авдіївка Донецької  області  їхній  син, онук, батько, солдат, оператор 72-ї окремої  механізованої  бригади  Томашук  Олег Володимирович загинув, йому  було  лише 22  роки…
24  березня 2017 року в  церкві Іллі Муромця  на території  військового  шпиталю з Олегом  попрощалися. Похований на  Алеї Героїв  кладовища  «Сухий Яр» у м. Біла  Церква.
Томашук Олег Володимирович нагороджений  медаллю «За  оборону  Авдіївки»,  його  ім’я внесено до Книги Пам’яті полеглих  військовослужбовців Збройних  сил України.
Олег мріяв про щасливе та заможне життя для себе і  рідних, він  хотів,  щоб  ним  пишалися  його батьки, яких він любив і поважав. Він міг би стати психологом, а  можливо, відкрив би власну справу. Він міг би виховати сина, мав би бути опорою для  своєї родини,  він  хотів нести добро людям,  якби не  війна…
В останньому вірші, який Олег написав незадовго до  загибелі на  передовій, є рядки, які стали ніби заповітом 22-річного  воїна, в  цих  рядках і  його мрія:
«Мені 22  і я готовий померти двічі,
Щоб наша молодь зростала в мирі та любові,
Щоб на землі українській  більше  не лилося  крові,
Будні  із червоно-чорних стали кольорові…»
Так і  буде, Олеже, Біла  Церква  тебе  пам’ятає!
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"