Євгенія-Амадейя Едельвайс: «І я хочу співати, щоб знати – я жива»

«Тиждень» знайомить читачів із цікавою молодою співачкою, яка прагне популяризувати академічний вокал і навіть не уявляє життя без можливості співати.

– Євгенія-Амадейя, скажи, будь ласка, таке креативне ім’я і прізвище – це сценічний псевдонім, який став частиною життя?

– Саме так, я офіційно змінила ім’я і прізвище, і вже досить давно. Мені дуже подобається ім’я Амадей, яке має значення «улюбленець Бога» і «той, хто любить Бога». Воно насправді зачарувало, я відчула, що мені це ім’я близьке, тому і з’явилася на світ жіноча форма чоловічого імені – Амадейя.

А прізвище натхненне улюбленими квітами – едельвейсами.

– Виходить дуже поетично: Євгенія – «улюблена Богом квітка».

– Так, як один із варіантів. Моя бабуся з дитинства називала мене «улюблениця Господа», і це також у чомусь визначило мій вибір.

– Зрозуміло, а спів для тебе – це робота чи стан душі?

– Однозначно друге! Я навіть не уявляю, чим зможу іще займатися по життю. Якщо я позбавлена можливості співати, я не відчуваю себе у цьому світі.

Я дуже вдячна Богові, що мене у свій час знайшла моя вчителька з вокалу Світлана Томашевська, саме вона відкрила мені світ звуків, запросила у музичну школу, де я могла реалізуватися через спів. Віднаходити у цьому душевну рівновагу і спокій.

Я проводила дуже багато часу у музичній школі, тому що не знаходила порозуміння у загальноосвітній, та й вдома так сталося, що через постійну зайнятість батьків особливо не було з ким ділитися. Музична школа була моїм спасінням.

– А яка саме?

– Друга. І до речі, я просто не можу спокійно дивитися на те, як її намагаються знищити. А саме так і станеться, якщо музичну школу чи школу мистецтв, як її хочуть назвати, переведуть у загальноосвітню. Там просто немає умов для повноцінного функціонування і навчання.

– А ти підтримуєш зв’язок із викладачами?

– Звичайно, приїжджаю за можливості. Я не можу їх залишити і вважаю своєю другою сім’єю, це найрідніше місце для мене у всій Білій Церкві. А ще я із задоволенням співаю у шкільному хорі та ансамблі, коли запрошують, і це буває досить часто.

– А якщо немає натхнення співати?

– Це не про мене. Я співаю завжди – коли мені радісно, сумно, навіть коли я хвора і не маю сил, все одно співаю. Це мене підтримує, надихає, повертає до життя – ось так, і навіть без натяку на пафос.

Пам’ятаю, одного разу я заради можливості співати, виступити на конкурсі зняла всупереч порадам лікарів гіпс з ноги, бо мала ж бути в образі. А потім ще й перше місце виграла. Мені здається, заради можливості співати я здатна на будь-що.

– До речі цьогоріч на твоєму рахунку ще одна перемога?

– Так, наприкінці травня я стала лауреатом І премії у номінації «сольний спів» у Всеукраїнському конкурсі класичної музики ім. П.І. Чайковського.

А взагалі вже було дуже багато різноманітних конкурсів – і міських, і обласних, і загальноукраїнських, навіть один міжнародний – де я успішно і не дуже виступала.

– Якщо щось не виходить, переживаєш багато?

– Сприймаю спочатку дуже гостро, але намагаюся не зациклюватися, відпускати неприємності та працювати далі.

– А батьки підтримують у творчості?

– Так, звичайно. Мама давно вже зрозуміла, що немає сенсу шукати для мене «серйозну» професію. Хоча вона мене завжди підтримувала і ніколи не докоряла, за що їй величезне дякую.

– А як ти потрапила у проект «Джаз + Jazz» Олександра Дмитренка?

– Цілковита випадковість. Я певний час працювала в «Культі», почула, що програма, з якою виступатиме ансамбль Олександра Федоровича, міститиме твори Дюка Еллінгтона. До цього я навчалася в Київському інституті музики ім. Глієра, і ми в хорі співали «Еvery time», мені дуже запам’ятався твір. От я і запитала, чи буде він у програмі, а Олександр Федорович запропонував заспівати його, якщо знаю. Музикантам сподобалося, як я співаю, от і співпрацюємо з того часу уже більше 2 років. Виступаємо разом в «Культі» і в Будинку органної музики.

– Плани на майбутнє уже маєш?

– На сьогодні навіть не знаю. Просто я співаю, тому що це мені подобається і нічого більше я робити не вмію. Мені ще навчатися 3 роки у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв (викладач – Марія Максакова), можливо, за цей час знайдеться ніша і для мене.

Раніше я мріяла співати в опері, а сьогодні замислююся над створенням якогось сольного проекту. Хочу вивести класичну музику на більш широкий загал – залишити класичну школу співу, але без снобізму та елітарності. Сьогодні, на мою думку, академвокал використовується дуже обмежено: якщо це не опера і оперета, то у попмузиці як бек-вокал, у деяких рок-групах. А я хочу, щоб послухати класику приходили просто так, можливо, навіть і в клуб, щоб отримати задоволення, а не думати протягом двогодинного концерту в філармонії не про музику, а про те, який там незручний стілець.

А взагалі я все частіше замислююся над тим, що якщо я і захочу кинути вокал, то він мене просто не відпустить. І навіть не знаю, це благословення чи прокляття на все життя.

У пісні «Той, хто рятує імена» української рок-групи Vivienne Mort є рядок: «І я хочу співати, щоб знати – я жива». І це на 100% про мене.