Його покликанням були інформаційні технології

Артеменко Святослав Олегович
14 березня в Україні відзначили День добровольця. Саме в цей день, п’ять років тому, 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. З весни 2014 року  розпочалося створення батальйонів територіальної  оборони, що формувалися з мешканців-добровольців областей: «Київська Русь», «Чернігів», «Суми», «Харків», «Сармат», «Полтава». «Хортиця», «Кривбас», «Світязь», «Херсон»… Загалом було сформовано 32 батальйони територіальної оборони, до лав яких увійшли  українські   патріоти, які добровільно погодилися стати  на захист  своєї  країни від російської збройної агресії. 
Учителі, лікарі, інженери, будівельники, підприємці, люди різних  професій,  щиро  вболіваючи за долю  країни, полишали мирну  працю, родини та йшли до військкоматів, а після  нетривалої підготовки у складі добровольчих батальйонів  вирушали на Схід України, де розгорталася не просто антитерористична  операція – там була  війна.
Серед добровольців 34-го батальйону територіальної оборони «Батьківщина» (Кіровоград-2) був і солдат  родом з міста Біла  Церква Артеменко Святослав Олегович. 34-й БТрО був створений у травні 2014 року в Кіровоградській області, у листопаді 2014 року переформатований у 34-й мотопіхотний батальйон 57-ї мотопіхотної бригади та  підпорядкований   Міністерству оборони  України. Під час воєнних дій у зоні АТО особовий склад 34-го БТрО звільнив 6 населених пунктів  від  російських найманців, брав участь у боях під Дебальцево, перекрив на десяти блокпостах половину підступів до Горлівки (північний і західний напрямки). У  такому  героїчному батальйоні з вересня 2015 року випало захищати Україну солдату противотанкового-кулеметного взводу мотопіхотної роти Артеменку Святославу.
Стежинка  життя  Святослава  розпочалася у місті на Росі  Білій Церкві 30 листопада 1970 року. Зростав у  дружній, великій  родині  Артеменків і Шевченків, оточений  любов’ю мами Світлани Петрівни, тата Олега Васильовича, братів і сестер.
 У 1977-му пішов до першого класу Білоцерківської  загальноосвітньої  школи №13. Сім років потому  родина  переїхала на постійне проживання  до  столиці, тому Святослав продовжував навчання та здобув повну загальну середню  освіту вже у  Київській  школі-інтернаті  з  поглибленим вивченням  східних  мов. Веселий, кмітливий, доброзичливий хлопчина вчився добре, залюбки. Особливо легко йому давалися  точні  науки  математика та  фізика, подобалося вивчати будову різних  приладів.
Святослав не одразу обрав майбутню професію. Після закінчення  школи  захотів реалізувати  мрію – сісти  за  штурвал літака  та подивитися  на  землю з висоти пташиного польоту. Тому  у  1987 році  поступає до Чернігівського авіаційного  училища. Проте цій мрії здійснитися не судилося, за станом здоров’я  змушений   був  залишити навчання та  вибрати  інший  фах.
Потім відслужив у лавах Збройних сил України, а після   демобілізації, повернувшись до рідної домівки, захопився комп’ютерами. На  той  час  інформаційні  технології набували  популярності, була потреба у майстрах із ремонту й  обслуговування комп’ютерної техніки, яку він самотужки досконало опанував, навчився її складати та  обслуговувати – це  була  дійсно його  стихія,  його покликання. 
Горе  спіткало Святослава  у  2005  році – померла   мама, а  незабаром за нею  не  стало і тата. Рятувала  робота  і родина. На той час він вже був одружений, народилася донька-красуня  Олександра, справжня  радість для  тата, згодом син  Богдан.
 Проживав  і  працював у Києві, але дуже часто навідувався  до Білої Церкви, де жили його рідні дідусь з бабусею, яким він  намагався  допомагати, де  була  могила  мами.
Грамотний, відповідальний, працелюбний, товариський, справжній   професіонал  своєї справи, користувався  повагою та  авторитетом серед друзів і колег по роботі. Останнім часом працював інженером з комп'ютерних технологій у ТОВ «Вік-тан», підприємства, що спеціалізувалося з установки  охоронних  систем, відеоспостереження, телефонних і комп’ютерних мереж. Таким  було життя Святослава Олеговича Артеменка до подій, які  сколихнули  Україну  в  листопаді 2013 року.
Події Революції Гідності, анексія Криму та  подальша  війна на Донбасі не могли залишити  його  байдужим. Святослав розумів, що його знання, досвід можуть знадобитися Україні у такий  важкий для неї  час. Уже з листопада  2014  року почав ходити до  військкомату  проситися  на  фронт.
У  липні 2015 року був призваний Святошинським РВК до лав Збройних сил України, спочатку направлений до 179-го об'єднаного навчально-тренувального центру військ зв'язку м. Полтава. Після менш як двох місяців  підготовки 2 вересня 2015-го Святослав прибув до сектору «С» Донецької області для безпосередньої участі в антитерористичній операції. Служив солдатом противотанкового кулеметного взводу мотопіхотної роти 34-го мотопіхотного  батальйону  «Батьківщина» 57-ї  окремої  мотопіхотної бригади.
А  вже  27  вересня 2015 року рідні Святослава Олеговича   побачили його у новинах «Факти тижня» каналу ICTV у  репортажі  з передової «Таємна дорога у Донецьк». Журналісти   побували  в  районі населеного пункту Зайцеве, за 30 км від Горлівки,  окупованої  російськими бойовиками,  де на той  час  воював  34-й  мотопіхотний  батальйон.  Святослав  демонстрував  рації, якими  військові користуються у зоні антитерористичної операції та  скаржився  на  їхню  недосконалість.  Саме  тоді  рідні  дізналися, що позивний їхнього Героя «Електронік», такий  підпис побачили  на  відео з  фронту.  
На війні знання та вміння Святослава Олеговича дійсно  надзвичайно знадобилися. Він  не  лише  займався  налаштуванням  рацій, від надійної роботи яких залежала  злагоджена  робота  всіх військових підрозділів, але й брав безпосередню  участь у розробці електронних приладів  для  заглушування  ворожої  радіоапаратури. Він  був  справжньою  знахідкою для  свого  батальйону. 
Святослав часто телефонував дружині, дітям. Цікавився  новинами, про  себе  розповідав  небагато, лише  говорив, що  все  добре, щоб не хвилювалися за нього. На здоров’я особливо не  скаржився, та й в умовах війни нашим Героям немає часу   перейматися  своїми  хворобами, а  незручності похідного життя,  фізичні та психологічні   навантаження  не додавали здоров’я.
Ніхто не очікував біди, тому всіх рідних  шокувала  трагічна звістка, що 31 березня 2016 року о 5.30  ранку в м. Костянтинівка Донецької області серце Святослава Олеговича зупинилося  і  його  життя  забрала  війна.
3 квітня 2016 року Святослава привезли до міста Біла Церква,  рідним  пропонували дати дозвіл і поховати загиблого  воїна на Алеї Героїв кладовища  «Сухий  Яр», але  його  бажанням  було знайти останній спочинок біля могили матері на  Зарічанському кладовищі.
Ще  одна  свічка згасла,  але  не повинна  вона згаснути у  пам’яті людей. Ім’я Артеменка Святослава Олеговича навічно   внесено до Книги  Пам’яті  полеглих  за  Україну. Він  відзначений  грамотами та подяками військової частин. Пам'ять про Героя  бережуть у Білоцерківській загальноосвітній школі №13, де планують  обладнати на  його честь куточок  пам’яті.  
Герої  не  вмирають!
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"