Йому було лише 19 …

Макаров Владислав  Романович
9 травня 2014 року до обласної клінічної лікарні ім. Іллі Мечникова м. Дніпро привезли першого пораненого бійця із зони антитерористичної операції  на Донбасі. З того дня потік «300-х» не  переривався, навіть коли були так звані «перемир’я». Тут також щодня, щохвилини  йшла війна, лікарі боролися та продовжують боротися за життя кожного пораненого, творять дива медицини, рятують навіть із особливо важкими, здавалось би несумісними із життям пошкодженнями життєво важливих органів.  
7 березня 2017 року у програмі ТСН каналу «1+1»  вийшов  черговий  репортаж з лікарні ім. І.Мечникова, в якому йшлося про те,   як у Дніпрі борються за життя пораненого бійця без обох ніг. Про це  розповідав головний лікар Сергій Риженко. 19-річний  воїн мав важкі вибухово-мінні травми, які отримав у бою під Авдіївкою. Боєць пережив кому, інтоксикацію та ампутацію обох ніг, і  на той  час жив лише за рахунок ліків і апаратури. «Маленька-маленька позитивна динаміка, лікарі бояться говорити про прогнози. Дуже важкий! Якщо ми його врятуємо – це буде, мабуть, найкращий вчинок року в медичному житті», – говорив Сергій Риженко. Лікарі боролися, молилися та  вірили у  диво зцілення його рідні. Важко пораненим 19-річним  бійцем був  юнак з міста Біла Церква Макаров Владислав  Романович.
Владислав народився 3 вересня 1997 року в місті Біла Церква на  Київщині. У 2003-му пішов до першого класу загальноосвітньої школи №11. Учителі, однокласники запам’ятали Влада як дуже  позитивного, усміхненого хлопця, з лагідним характером, але напрочуд вольовою натурою. Був активним і непосидючим, як усі підлітки.
Здобувши повну загальну середню освіту, продовжив навчання у Державному навчальному закладі «Білоцерківське професійно-технічне училище ім. П.Р. Поповича», яке закінчив у 2015 році, отримавши робітничу професію  електрогазозварника.
Ще навчаючись у школі Влад стежив за подіями, що   відбувалися  на Донбасі.  Вже  тоді хлопець  знав, що також  стане  до лав  захисників України,  головне  дочекатися  повноліття.  Кілька   разів намагався потрапити до добровольчого  батальйону  «Азов», але не хотів, щоб хвилювалася мама, яка чекала на немовля. І ось  нарешті 29 березня 2016 року Білоцерківським ОМВК Київської області  був призваний до лав Збройних сил України та направлений до навчального механізованого полку 169-го навчального центру «Десна» у Чернігівській області, де  опанував  спеціальність механіка – водія БТР. Телефонував рідним і казав, що базуються у військовій частині, відпрацьовують знання на полігонах, але без виїздів у зону бойових дій, даючи зрозуміти, що йому нічого не загрожує.
16 квітня 2016 року, прийнявши військову присягу на вірність народу України, підписав контракт і був направлений до 72-ї окремої   механізованої бригади ім. Чорних Запорожців і  вже з 28 травня 2016 р. воював  у Мар’янці на посаді механіка-водія бойової машини 9-ї механізованої роти, 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр. Свій бронетранспортер називав «Мій дорогий коник».
 «Я ніколи не переживав, що машина заглохне чи щось зламається. Ми всю зиму від'їздили разом. День у день. Влад завжди мені допомагав: почистити гармату, зарядити. Ніколи не просив його допомогти, бо він сам приходив і питав, що треба зробити. Знав, як тихенько під'їхати, як непомітно поїхати. У нас був настільки злагоджений екіпаж, що ми розумілися жестами, цифрами. Бо ж буває, що прослуховують», – розповідав побратим  хлопця Анатолій.
Владислав був завжди попереду та не цурався жодної військової роботи. Боєць користувався повагою серед військового керівництва, а в зоні бойових дій проявив себе як справжній герой.
Наприкінці жовтня 2016 року  підрозділи 72-ї ОМБр  заступили на позиції в районі промзони міста Авдіївка та смт. Верхньоторецьке.   Особливо важко було під Авдіївкою, де бригада несла важкі  непоправні  втрати. У період  з жовтня  2016  до  квітня  2017  року  44 військовослужбовці бригади загинули, захищаючи  Авдіївку від оскаженілого ворога. Серед полеглих Героїв був і солдат Владислав Макаров.
2 березня 2017 року весна лише починалася, був самий її краєчок. Владислав дуже радів першим весняним дням, занадто важкою  була  зима для 72-ї бригади. Весна вселяла віру, що  все буде добре, скоро ротація і він зможе побачити маленьку сестричку, відпочити і тілом, і душею. Хотілося додому, він дуже сумував за рідними.
Цього дня сонце зігрівало промерзлу землю Донбасу, перетворюючи її  на  багнюку, але для його «коника» це було не  страшно, він готовий був виконувати будь-які  поставленні завдання. Вже традиційно під вечір близько 17.00 розпочався ворожий  обстріл бойових позицій Чорних Запорожців з боку незаконних збройних формувань. Броньована машина, у якій перебував Макаров  Владислав потрапила під танковий  вогонь. Під  час  маневрування для заїзду до укриття в лівий борт БМП-2 потрапив танковий  снаряд, стався потужний вибух, внаслідок якого Владислав був тяжко  поранений, але він залишився живим і була надія, що молодий організм  справиться, він витримає.
Героя терміново переправили спочатку до військового  шпиталю  м. Покровськ, потім був евакуйований до м. Дніпро, де 26 днів за  його життя боролися медики лікарні ім. Мечникова. А 28 березня  2017 року тяжко пораненого бійця з Донбасу  Владислава Макарова перевезли з Дніпра до Київського військового госпіталю. Про це на своїй сторінці в соцмережі розповів головний лікар обласної клінічної лікарні ім. Мечникова Сергій Риженко. «Його дуже турбує біль в колінах і п'ятах, яких давно вже немає. Ниркова недостатність. 12 днів без свідомості, 25 днів в реанімації, 2 реампутації. Гемодіаліз, плазмообмін, гемодіафільтрація – 17 сеансів, антибіотики та знеболювальні. Надія лише на військових колег. Ми врятували життя, вони можуть врятувати майбутнє», – констатував Риженко.
Київ, зовсім  поряд Біла Церква, він уже так близько був від рідного дому, лікарі робили все що могли,  щоб повернути  молодого  воїна до  повноцінного життя. 3  квітня 2017 року Влад більше  боротися  не зміг, його  серце  зупинилося, він так і  не дочекався  20-річчя, йому навіки  залишилося  19…
Макаров Владислав  Романович,   наймолодший  новітній  Герой  України з м. Біла Церква, життя якого забрала російсько-українська    війна.
 Влад ніколи не сумнівався у тому, що робить все правильно. Він безмежно хотів воювати за свою землю! І  він  воював чесно, з  усіх  сил,  він  хотів жити, але війна забрала у хлопця життя, відібрала у  матері  сина.
5 квітня 2017 року Владислав повернувся до Білої Церкви, величезна  кількість людей  знайомих і незнайомих, різного віку, але особливо багато було молоді, зібралися  біля  церкви  святого Іллі  Муромця, що на території Білоцерківського шпиталю, щоб попрощатися з Героєм. Важке то було прощання… Поховали воїна на Алеї Слави кладовища «Сухий Яр» міста Біла Церква.У Владислава залишились мама Юлія Юріївна, вітчим, якого Влад називав батьком, і два молодші  братики та  сестричка.
Указом Президента України від 22 травня 2017 року №138/2017 «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
31 серпня 2018 року рішенням сесії Білоцерківської міської ради присвоєне звання «Почесний громадянин міста Біла Церква».
12 жовтня 2017 року в Білоцерківській ЗОШ №11 відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь полеглого на війні випускника школи.
Ще  одне  молоде життя  спалахнуло і  згасло, але  скільки б  не  минуло  років, вони не повинні стерти з пам’яті ім’я Владислава Макарова, 19-річного юнака, який  так і не  повернувся з  війни…
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"