За першим покликом пішов захищати Україну

Яцун Олександр Васильович
Довгоочікувана  весна 2015 року. 12  квітня було Світле Христове Воскресіння. А через тиждень, у неділю 19 квітня родина Яцунів зібралася разом на кладовищі села Пустоварівка Сквирського району на Київщині, щоб вшанувати померлих родичів, то була поминальна неділя. І раптом пролунав телефонний дзвінок, звичайний телефонний дзвінок… Незнайомий голос висловив свої співчуття та розповів про те, що голова їхньої родини,  син, батько, чоловік, брат, солдат – навідник 81-ї окремої аеромобільної бригади (90-го окремого аеромобільного батальйону) Яцун Олександр Васильович загинув за рідну землю, як мужній чоловік і Герой нашої Батьківщини у зоні проведення   антитерористичної операції... Простий телефонний  дзвінок, дзвінок з війни, який обірвав усі надії… Той дзвінок, як написала сестричка Олександра Марина Яцун на  сторінці Книги Пам'яті полеглих за Україну в соціальних мережах, «примусив розірватися серце на дрібні частини...»
А наступного дня  у зведенні  зі  штабу антитерористичної операції  повідомлять,  що 19 квітня 2015  року жоден   український  військовослужбовець внаслідок бойових дій не загинув і не був поранений… Ось  така  вона  гібридна війна…
Яцун Олександр Васильович став шістнадцятим білоцерківським загиблим  Героєм російсько-української війни… До свого 37-го дня народження Герой не дожив лише  один  місяць та один день.
Олександр Яцун  народився благословенної  весняної днини 20  травня  1978 року  у  м. Біла Церква Київської області. Батьки – мама Надія Володимирівна і тато Василь Миколайович, дуже раділи сину – первістку.  Ріс добрим, спокійним хлопчиком. Зі  слів мами, вона ніколи не бачили від нього ніякої біди. Мав багато друзів, був приязним, у  школі  старанним  учнем, за  словами вчительки,  ніби  усміхнене  сонечко, круглолиций із веснянками на обличчі, добра, старанна  дитина.
Навчався у Білоцерківській загальноосвітній школі №19, після закінчення 9 класів у 1993 році вступив на навчання до Білоцерківського професійно-технічного  училища №13, нині ДПТНЗ «Білоцерківське вище професійне училище будівництва та сервісу»,  де здобув робітничу спеціальність «штукатур; лицювальник-плиточник». У  1995 році був призваний на строкову службу до Збройних сил України. Служити  довелося в  прикордонних  військах м. Одеса.
Повернувшись після демобілізації додому у 1998 році, практично відразу одружився. Вродливий, підтягнутий, змужнілий, він не міг не подобатися. Тому,  коли  був запрошений на весілля друга, увагою дівчат не був обділений, а одна  йому особливо  припала до вподоби. Вже через пів року Олександр став на весільний рушник, а затим і  дружина  подарувала  йому  сина  Владислава.
Життя тривало, потрібно було працювати, забезпечувати родину, допомагати батькам, молодшій сестричці. Саша не цурався ніякої роботи, самотужки освоїв  професію  слюсаря-зварювальника, був  приватним  підприємцем, займався ремонтом  автомобілів. Коли сину виповнилося 9 років, перший шлюб Олександра розпався і він оженився  вдруге, народився син  Сергійко і за  батька  його вважала  донька  другої дружини Наталії  Іринка.
Олександр Васильович був люблячим і  турботливим сином, чоловіком, батьком, в  усьому допомагав дружині, дітям. Проживав  із родиною у  гуртожитку в  Білій Церкві, але за можливості  навідувався до батьків  у  село. Приїде  ніби у  гості, але ні на хвилинку не  присяде, то з батьком на тракторі, то  щось на городі робить, або мотоцикл  лагодить. Найбільше любив різні гайки закручувати і дуже хотів мати власний зварювальний апарат. Звичайне  життя звичайної  родини, зі  своїми  турботами, проблемами,  радощами та печалями..
Коли розпочалася війна на Донбасі та було оголошено часткову мобілізацію, звичайно очікував, що і його можуть покликати стати на захист України. Для себе  вирішив  однозначно, що відмовлятися, ховатися, шукати причини не йти  не  буде, тому що батьки його вчили бути мужнім і сильним, любити свою землю, бути патріотом   країни. І  повістка з Білоцерківського військкомату таки  прийшла, якраз  напередодні Дня незалежності  23 серпня 2014 року. Олександр нічого нікому спочатку не сказав, лише коли вже всі документи були оформлені та час було збирати речі,  зізнався  батькам. Мама плакала, просила сина, щоб не залишав їх, ніби відчувала біду, проте Олександр був  непохитний у  своїх переконаннях. «Хто мамо, як не я, буду стояти за свою  Батьківщину і  Вас», – говорив  він. І  за першим покликом пішов  захищати Україну…
Спочатку був направлений до Житомирської 95-ї окремої аеромобільної  бригади. Саме на Житомирському  полігоні проходило бойове злагодження, готувалися до виїзду у зону антитерористичної операції. Він і місяця не пробув у військовій частині, як з дому прийшла трагічна звістка – 25 вересня 2014 року помер тато Василь Миколайович. Олександра відпустили на три дні додому попрощатися. Поховавши батька, змушений був  повертатися  до місця служби, з важким серцем залишав  почорнілу від горя маму.
На початку листопада 2014 року бригаду направили в зону проведення  антитерористичної операції на схід України. Базою дислокації  підрозділу стало м. Костянтинівка Донецької області.
Саме у  цей  час згідно з наказом  міністра оборони  України від 15  вересня  2014  року в Костянтинівці на  базі 95-ї  аеромобільної  бригади розпочалося  формування 90-го  аеромобільного батальйону, який  повинен був увійти до новоствореної 81-ї окремої  аеромобільної  бригади. Батальйон  комплектували  винятково із добровольців. Солдат Яцун Олександр Васильович написав рапорт командуванню з проханням перевести його в 90-й  батальйон.
І майже відразу у складі військового підрозділу приступив  до виконання бойових завдань у зоні АТО. Захищав  населені пункти Водяне, Опитне, Піски, позиції в  районі Донецького  аеропорту.
Побратими розповідали, що солдат-навідник 3-ї роти Яцун Олександр Васильович  був сміливим та надійним бійцем, на  нього можна  було покластися у  будь-якій  справі, а на війні  надійне плече побратима дуже багато значить. А  їхній побратим, якого вони  коротко називали  «Яцик», таким і був. Він жодного разу не сказав: «не хочу», «не можу», не піду», його девізом  було:  «потрібно – зроблю».
Повною  мірою Олександр на собі відчув, що таке  війна, у  січні 2015 року, коли бої за Донецьке летовище не припинялися ні на мить. Саме у ті дні батальйон ніс  особливо важкі  втрати, гинули побратими. Російські  збройні  формування  ніби ошаліли,  знову і знову  здійснювали масовані артилерійські та танкові  обстріли  як   безпосередньо  терміналів Донецького летовища, так і  прилеглі території. У ті дні Олександр більше  двох тижнів не виходив на зв'язок з  рідними, телефон не відповідав,  був постійно поза зоною. Мама не знаходила собі  місця, не знала, що й думати, де шукати сина.  Проте  нарешті  почула у телефонну  слухавку рідний  голос, почала плакати,  дорікати, чому так довго мовчав. Саша лише сказав, що знали б Ви, мамо, з якого пекла я повернувся… Більше  нічого не став розповідати,  пообіцяв уже  як  буде вдома – то тоді…
І на один  день у  нього вийшло заїхати до  рідного дому, хоча до ладу  розповісти нічого не встиг. Мав виконати важку місію, загинув побратим із Вінниці, і Олександр Васильович повинен був супроводжувати тіло до родини та від імені батальйону попрощатися з Героєм. Поховавши товариша, на зворотному шляху заїхав до Білої Церкви, але  побачитися зміг лише з дружиною та дітьми, до мами в Пустоварівку  з’їздити  не встиг… Було це за два тижні до трагічного дня, коли і  Сашкове  життя  забере  війна...
Біда  сталася, коли його 90-й  батальйон  уже  вивели на  відпочинок до  пункту постійної дислокації у м. Костянтинівка. В короткий час  перепочинку  нашим  військовим потрібно було відновити не лише сили, стабілізувати психологічний  стан, але й привести в  порядок військову техніку.
19 квітня 2015 року солдат Яцун Олександр Васильович,  як завжди, із самого  ранку приступив до виконання обов’язків військової служби із  обслуговування техніки та озброєння в парку бойових машин. Займався звичайною для нього справою – лагодив  побитий  під час  зимових боїв  в АТО  БТР-70, б/н 837. З бронетранспортеру  потрібно було зняти штатний крупнокаліберний кулемет КПВТ. Проте втома дала про себе знати, один необережний рух і стався  постріл, у  результаті якого Олександр Васильович  був  важко поранений і через кілька хвилин  помер. Саме тоді й пролунав у  рідному  селі  той  телефонний дзвінок. Хто думав у ту  поминальну   неділю, що вже за три дні  біля  могили тата знайде свій  вічний  спочинок  і  син, який  загине на  війні…
Попрощались з білоцерківським Героєм, Олександром Яцуном, 22 квітня 2015 року спочатку в Білій  Церкві, а потім в селі Пустоварівка, де і  поховали біля  могили батька.
На цій землі Олександр залишив маму, молодшу  сестричку, двох синів, дружину, рідних, друзів, однокласників. У квартирі родини полеглого воїна  на  почесному місці  куточок його пам’яті, прапор 90-го батальйону ім. Героя України Івана Зубкова, нагороди, фотокартки, почесна грамота, іменний кинджал подарований побратимами. Героя відзначили на державному рівні.
Указом президента України №567/2016 від 21 грудня 2016 року «за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Яцун Олександр Васильович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), нагрудним знаком «За вірність народу України», почесною відзнакою «За участь у  визвольній боротьбі».
20 квітня в м. Біла Церква на фасаді Білоцерківської спеціалізованої загальноосвітньої школи №19, випускником якої був загиблий, встановлено меморіальну дошку.
Сини Олександра Васильовича можуть пишатися  своїм татом – Героєм, який  віддав життя за Україну, за наше  мирне  небо, в  ім'я світлого  майбутнього  для  всіх нас!
Світлана ВІГОВСЬКА, для "Тиждень"