Зарічанська історія однієї сім’ї

У минулому номері газети «Тиждень» був розміщений матеріал «Заріччя: терен козацький», у якому йшлося про історію найдавнішого передмістя Білої Церкви, яке тісно пов’язане із славним козацьким минулим.

Цього разу ми розповімо про історію однієї сім’ї, що має глибоке зарічанське, козацьке коріння Заскальних і Панченків.

Лада ЗАВІРУХА

Моя співрозмовниця Ірина Удовена вважає, що кожну людину можна порівняти із деревом – вона пускає коріння на одному місці, а коли переїжджає, то коріння обривається, а від цього слабшає духовна сила самої людини, її нащадків і всього роду.

– Саме тому є «населення» – це люди, яких населили, а є «народ» – це люди, які народилися на певній території.

Я народилася на Заріччі, тут моє коріння, всі мої пращури поховані на Старому Зарічанському кладовищі, а тому сьогодні мене охороняє весь мій рід. У ньому моя сила та підтримка, – говорить Ірина. – Тут народився мій батько, бабуся і прадід – усі мої пращури були корінними зарічанами. З якого саме року, точно сказати не можу, але моя прапрапрабабуля (і ще декілька пра-) Степаніда (чи Стефанія) Заскальна народилася у 1805 році, вона також похована на Старому Зарічанському кладовищі разом із усіма родичами. Так, принаймні станом на сьогодні, я можу вважати 1805 рік – початком відліку мого зарічанського роду.

Для розуміння – мама Ірини не місцева, вона приїхала у Білу Церкву молодим спеціалістом, а от по татовій лінії всі предки – зарічани.

– Мене завжди цікавила історія прізвища Заскальний. Якщо робити логічне судження, виходить таке: річка Рось в межах міста Біла Церква, зокрема парку «Олександрія» та Заріччя, в районі Замкової гори тече поміж скелястих берегів. А тому Заскальними цілком ймовірно могли бути козаки-розвідники, які ховалися за скалами, а пізніше – вільні люди, які залишилися жити на цій території – за скалами. Адже загальновідомо, що на Заріччі тривалий час стояв козацький стан.

Також з боку мого батька мені відомо прізвище Панченко, хоча дід мого батька свого часу змінив прізвище і називався Клюшніченком. Проте, що цікаво, з цим прізвищем мого батька у нас на Заріччі не асоціювали, усі називали його саме Заскальним.


Я впевнена, що доля завжди зводить нащадків козацького роду – напевно, саме так я познайомилася з Денисом Богушем. Це відбулося на виборах 2010 року, а потім у 2015-му. Попрацювавши з ним, я переконалася, якщо нащадки козацького роду об’єднаються, Україна переможе!


Я добре пам’ятаю свою бабусю Ганну Заскальну (маму мого тата), вона була справжньою берегинею роду, адже після її смерті родина розпалася. Загалом у бабусі з дідусем було 4 дочки та один син – мій тато. І усі діти (на жаль, дві дочки, тобто мої тітки, і син – мій тато покійні) залишилися разом із сім’ями жити на Заріччі, – наголошує Ірина.

Говорили ми з нею і про історію перебування на Білоцерківщині Фастівського (Білоцерківського) полку та його легендарного полковника Семена Палія, ім’я якого безпосередньо пов’язують із визвольною боротьбою українського народу на Правобережній Україні проти польського панування та шляхетського гніту, за об’єднання країни під однією булавою.

– А мені цікавий той факт, що у 1806 році Браницький, якому були даровані ці землі, уклав договір із єврейською общиною, якій дали дозвіл на поселення та будівництво в місті, що зумовило докорінну зміну етнічного складу міського населення. Але Заріччя це не торкнулося, тут продовжували жити потомки козаків, вони не були торговцями, ймовірно ремісниками чи землеробами.

Наприклад, мій дід Василь Минович був ковалем, вирощував коней, дуже любив свою справу, був вправним і майстерним у ній, чим і прославився.

Мій тато також перейняв батьків хист, як то кажуть, любив коней і… жінок, а ще любив природу та вчив мене, маленьку, розмовляти з нею, брати від неї сили та енергію. Та й сьогодні за вирішенням проблем я йду в ліс – там думки складаються зовсім по-іншому.

Якщо продовжити історію козацького минулого мого роду, то я, як і мої предки, люблю волю і ніколи нічого не боялася з самого дитинства. Та й мій тато мав козацьку вдачу – був вольовим і завжди досягав того, чого прагнув. А ще мав хист до музики – грав на музичних інструментах, не маючи відповідної освіти.

За словами Ірини, Панченки завжди жили, якщо орієнтуватися на сучасні назви, на Учгоспі, а Заскальні – на Заярі, хоча сьогодні, згідно із її ж поясненням, на Заріччі все більше «населення» – такий недолік сучасного суто урбаністичного світу.


У родині Ірини є сімейна реліквія, яка прийшла від пращурів, – старовинна ікона Святої Божої Матері.

– Скільки їй років не знаю, але вона дуже сильна. Коли я знайшла її у шафі, ікона виглядала просто як шматок дерева. Я поставила її в кімнаті, палила біля неї різдвяні свічі – і з часом ікона почала проявлятися. Спочатку образ Божої Матері, а потім образ дитини поруч, пізніше – усе інше. Сьогодні вона стає яскравішою з кожним днем.

Автор ікони мені невідомий, адже її зворотний бік постраждав від полум’я. Батько говорив, що вона від прапрабабусі, зберігав її і передав мені, просив нікому не віддавати.